Розділ 21. Те, про що він не говорив

Ресторан поступово наповнювався людьми.

За сусідніми столиками лунали розмови, дзенькіт келихів змішувався з тихою музикою, а офіціанти вправно ковзали між гостями.

Максим відклав меню.

— Знаєш, чого мені найбільше бракує?

Андрій усміхнувся.

— Навіть боюся припустити.

— Того часу, коли ми могли пів ночі просидіти на лавці біля гуртожитку й сперечатися про все на світі.

— Особливо про футбол.

— Ні. Про те, хто перший стане мільйонером.

Андрій тихо засміявся.

— Схоже, ми тоді були набагато самовпевненішими.

— І набагато щасливішими.

Андрій не відповів.

Офіціант поставив перед ними вечерю.

Кілька хвилин вони мовчки їли, згадуючи старі історії.

Максим розповідав про університет, про одногрупників, яких нещодавно зустрів, про їхні безглузді студентські пригоди.

Андрій слухав і вперше за довгий час сміявся щиро.

— Пам'ятаєш, як ти виніс із гуртожитку мій чайник? — запитав він.

— Я його не вкрав.

— Ні?

— Просто... позичив.

— На три роки?

Максим розсміявся.

— Зате повернув.

— Коли він уже не працював.

— Не чіпляйся до деталей.

Обоє засміялися.

Коли сміх стих, Максим уважніше подивився на друга.

— Знаєш, що в тобі ніколи не зміниться?

— Що?

— Ти все тримаєш у собі.

Андрій зробив ковток води.

— Це зараз був комплімент чи діагноз?

— Швидше спостереження.

Запала коротка тиша.

— Ти пам'ятаєш, коли закохався в Олену ще на першому курсі?

Андрій підняв очі.

— Серйозно? Ти це пам'ятаєш?

— Я? Це весь курс пам'ятає.

— Неправда.

— Правда. Усі бачили, як ти на неї дивився.

— Крім неї.

Максим усміхнувся.

— Бо ти навіть не намагався їй про це сказати.

Андрій лише похитав головою.

— Це було давно.

— Було.

Максим зробив ковток вина.

— Але потім історія повторилася.

Цього разу Андрій не відповів.

Він лише повільно відклав виделку.

— Я зараз про шлюб.

Кілька секунд вони мовчали.

Максим не поспішав.

Він знав, що Андрію потрібен час.

— Ти любив її, — тихо сказав він.

— Любив.

— І досі не можеш вимовити це слово без паузи.

Андрій сумно всміхнувся.

— Напевно.

— Знаєш, чого я ніколи не міг зрозуміти?

— Чого?

— Чому ти завжди мовчав.

Ти міг зробити все.

Приїхати серед ночі.

Допомогти.

Вирішити будь-яку проблему.

Запам'ятати дрібниці.

Але коли потрібно було просто сказати, що ти кохаєш... ти мовчав.

Андрій довго дивився на келих.

— Мені завжди здавалося, що вчинки важливіші за слова.

— Вони важливі.

Максим кивнув.

— Але одне не замінює іншого.

Люди не вміють читати думки.

Іноді їм потрібно просто почути те, що для тебе здається очевидним.

Андрій повільно видихнув.

— Після розлучення я багато про це думав.

— І?

— Зрозумів, що будувати будинки мені значно легше, ніж будувати стосунки.

Максим усміхнувся.

— Нарешті ти сказав хоч щось чесне про себе.

Андрій подивився на друга.

— Думаєш, люди змінюються?

Максим не відповів одразу.

— Думаю, якщо поруч з'являється правильна людина — так.

Андрій ледь помітно всміхнувся.

— Ти завжди був романтиком.

— А ти завжди вдавав, що ні.

Максим підняв келих.

— За те, щоб наступного разу ти не запізнився зі словами.

Андрій легко торкнувся своїм келихом його.

— Не обіцяю.

— Я знаю.

Саме тому й нагадую.

У цей момент біля входу до ресторану відчинилися двері.

До зали зайшли дві дівчини.

Максим ще не звернув на них уваги.

А Андрій, сам того не помічаючи, на мить завмер.