Розділ 20.Субота

Суботній ранок був незвично тихим.

Софія прокинулася сама. Без будильника. Без думки, що вже за годину треба відчиняти двері «Кориці».

Вона ще кілька хвилин лежала, слухаючи, як за відчиненим вікном прокидається місто.

Телефон тихо завібрував.

Аня.

«Доброго ранку! Не хвилюйтеся, я вже в кав'ярні. Круасани прийняла, молоко привезли, кавомашина працює. Гарного вам вихідного 😊»

Софія усміхнулася.

Пальці вже потягнулися написати: «Точно все добре?»

Вона навіть набрала повідомлення.

Потім стерла.

«Дякую, Аню. Гарного дня!»

Відклала телефон і тихо засміялася сама до себе.

Схоже, Аня вже навчилася випереджати її хвилювання.

Близько обіду задзвонив телефон.

— Привіт, — пролунав знайомий голос.

— Привіт, Марто.

— У тебе є плани на вечір?

Софія насторожилася.

— Чому мені здається, що це питання з підступом?

— Бо ти мене добре знаєш.

— Саме тому й питаю.

Марта засміялася.

— О сьомій будь готова.

— До чого?

— Ми вечеряємо.

— Марто…

— Ні.

— Я навіть ще нічого не сказала.

— Але зараз скажеш, що хочеш залишитися вдома.

Софія мовчала.

— Бачиш? Я вже вивчила тебе.

— Мені й справді добре вдома.

— Вірю.

Пауза.

— Але іноді добре — це ще не означає правильно.

Софія усміхнулася.

— Ти коли стала такою мудрою?

— Коли подружилася з тобою.

— Це образа?

— Ні. Констатація факту.

Вони обидві засміялися.

— Гаразд, — здалася Софія. — Але без гучної музики.

— Обіцяю. Просто гарний вечір. Як колись.

Після розмови Софія підійшла до шафи.

Вона не поспішала.

Проводила долонею по вішалках, ніби згадувала, що взагалі там висить.

Світлий піджак.

Джинси.

Сукня, яку вона купила ще до відкриття кав'ярні.

Тоді вона уявляла, що буде частіше кудись виходити.

Життя вирішило інакше.

Софія дістала сукню й усміхнулася.

— Ну що ж... дочекалася  свого часу.

Перед дзеркалом вона машинально зібрала волосся в хвіст.

Потім подивилася на себе.

Зняла резинку.

Волосся м'яко впало на плечі.

Відображення стало незвичним.

Наче вона на кілька хвилин перестала бути власницею кав'ярні.

І просто стала Софією.

У двері подзвонили.

Марта, як завжди, прийшла на п'ять хвилин раніше.

Відчинивши двері, Софія помітила, як подруга на мить завмерла.

— Ну?

— Я зараз скажу одну річ, а ти не перебивай.

— Уже страшно.

— Тобі дуже личить згадувати, що ти не тільки власниця «Кориці».

Софія усміхнулася.

— А тобі дуже личить перебільшувати.

— Ні. Я просто чесна.

Вона підморгнула.

— Ходімо. Наш столик уже чекає.

За кілька кілометрів від неї Андрій сидів у своєму кабінеті.

На столі лежали креслення.

Поряд — чашка давно охололої кави.

У двері постукали.

Не дочекавшись відповіді, до кабінету зазирнув Максим.

— Я так і знав.

— Що саме?

— Якщо не відповідаєш на дзвінки, значить, ти тут.

Андрій усміхнувся.

— У мене ще трохи роботи.

Максим мовчки подивився на годинник.

— Субота. Майже сьома вечора.

— Знаю.

— І тебе це не бентежить?

— Уже ні.

Максим пройшовся кабінетом, зупинився біля вікна.

— Пам'ятаєш, ми колись сперечалися, хто швидше навчиться відпочивати?

— Пам'ятаю.

— Схоже, я виграв.

Андрій тихо засміявся.

— Беззаперечно.

— Тоді збирайся.

— Максе...

— Не сьогодні.

Андрій подивився на нього.

— Просто повечеряємо.

Без партнерів.

Без клієнтів.

Без розмов про роботу.

Тільки двоє друзів, які колись обіцяли не загубити себе.

Запала тиша.

Андрій повільно закрив теку з кресленнями.

Поглянув у вікно, де вечірнє місто вже запалювало вогні.

— Добре.

Максим усміхнувся.

— Оце вже більше схоже на тебе.

Вони вимкнули світло в кабінеті й рушили до ліфта.

Андрій ще не знав, що цього вечора доля знову ненав'язливо зведе двох людей, які поки що вважали свою зустріч звичайною випадковістю.