Розділ 19. Те, чого вона не чекала

Наступного ранку Софія прокинулася з дивним відчуттям.

Ніби нічого не змінилося.

Та сама квартира.

Той самий список справ.

Те саме ранкове світло, яке пробивалося крізь вікно.

Але чомусь думки знову поверталися до вчорашнього дня.

До Андрія.

До його усмішки.

До того, як легко він розмовляв із тією дівчиною.

Софія сама не розуміла, чому це взагалі залишилося в її голові.

Вона ж нічого про нього не думала.

Принаймні так їй здавалося.

Але чомусь учора вона вперше побачила не просто постійного гостя.

А чоловіка, у якого було життя за межами «Кориці».

Людей, які його знали.

Людей, із якими він міг сміятися.

І ця думка чомусь не давала спокою.

О 8:30 над дверима кав’ярні пролунав знайомий дзвіночок.

Софія навіть не підняла голову одразу.

Вона й так знала, хто зайшов.

— Доброго ранку, Андрію.

— Доброго ранку, Софіє.

Його голос був таким самим спокійним, як завжди.

Наче вчорашнього дня не було.

Наче вона не стояла кілька хвилин, спостерігаючи за ним.

— Вам американо?

Він усміхнувся.

— Як завжди.

Вона кивнула і почала готувати каву.

Все було звично.

Але чомусь тепер Софія помічала більше.

Як він знімає пальто.

Як завжди кладе телефон поруч із чашкою.

Як на кілька хвилин дозволяє собі просто посидіти в тиші.

— До речі, — сказав Андрій, коли вона поставила перед ним каву.

Софія підняла очі.

— Моя сестра вчора сказала, що у вас дуже гарна кав’ярня.

Вона на секунду завмерла.

— Сестра?

Андрій здивовано подивився на неї.

— Так.

Він трохи усміхнувся.

— Ірина.

Софія відчула, як сама собі починає пояснювати вчорашню ситуацію.

Те дивне відчуття.

Цю незрозумілу тривогу.

І тепер їй стало навіть трохи смішно.

— А.

Тільки й сказала вона.

Андрій уважно подивився на неї.

Відповідь прозвучала занадто швидко.

Він ледь усміхнувся.

— Зрозуміло.

Софія теж усміхнулася.

— Просто не знала.

— Тепер знаєте.

Кілька секунд вони мовчали.

Але ця тиша вже не була незручною.

Навпаки.

Наче між ними з’явилося щось нове.

Трохи більше простоти.

Трохи більше довіри.

— Ви часто проводите час із сім’єю? — запитала Софія.

Андрій задумався.

— Намагаюся.

— Намагаєтеся?

Він подивився у вікно.

— Раніше не дуже виходило.

— Через роботу?

Він кивнув.

— Напевно.

Він зробив ковток кави.

— Я багато років думав, що якщо я працюю заради майбутнього, то все роблю правильно.

Софія уважно слухала.

— А потім?

Він трохи усміхнувся.

— А потім зрозумів, що майбутнє вже настало.

Вона не стала нічого питати.

Не хотіла лізти туди, куди він сам не запросив.

Але чомусь запам’ятала ці слова.

— Ви знаєте, що не обов’язково все тягнути самій? — раптом сказав він.

Софія подивилася на нього.

— Ви вже це казали.

— Бо це правда.

Вона усміхнулася.

— Ви завжди такі впевнені?

— Майже.

— Майже?

Він теж усміхнувся.

— Є речі, в яких я не впевнений.

Ця відповідь здивувала її.

Бо до цього моменту Андрій здавався людиною, яка знає все.

Він допив каву й підвівся.

— Гарного дня, Софіє.

— Вам теж, Андрію.

Він вийшов.

А Софія ще кілька секунд дивилася на двері.

Потім повернулася до роботи.

Але тепер у її думках була не вчорашня дівчина.

Не його сестра.

А він сам.

І питання, яке вона не хотіла собі ставити:

чому їй стало приємно дізнатися, що вона помилилася?