Розділ 18. Те, що вона не хотіла помічати

Наступного дня все було як завжди.

О 8:30 дзвінок над дверима.

Андрій.

Його звичний столик біля вікна.

Та сама кава.

Кілька коротких фраз.

Нічого особливого.

Принаймні так думала Софія.

Вона вже звикла до його появи.

До того, як він завжди заходив майже в один і той самий час.

До того, як спочатку робив замовлення, а потім на кілька хвилин просто залишався у своїх думках.

Він став частиною її ранкової рутини.

І вона навіть не помічала цього.

В обідній час у «Кориці» було більше людей.

Софія працювала за стійкою, коли почула знайомий голос.

— Думаю, тут буде нормально.

Вона підняла голову.

Андрій стояв біля дверей.

А поруч із ним була молода красива жінка.

Вона щось весело розповідала йому, а він усміхався у відповідь.

Софія вперше побачила його таким.

Не зосередженим.

Не серйозним.

Не тим чоловіком, який щоранку приходив сам.

Андрій сміявся.

Легко.

Без напруги.

І чомусь саме це її здивувало найбільше.

— Тут найближче від мого офісу, — сказав він.

— Ти просто не хотів витрачати час на пошуки, — засміялася дівчина.

— Можливо.

Він усміхнувся.

Софія сама не зрозуміла, чому на мить завмерла.

Їй стало якось дивно.

Не неприємно.

Просто незвично.

Наче вона побачила іншу сторону людини, яку, як їй здавалося, вже трохи знала.

— Добрий день, Андрію.

Вона сказала це трохи тихіше, ніж зазвичай.

Він одразу повернув голову.

— Софіє.

Його погляд став теплішим.

— Добрий день.

Він подивився на меню.

— Нам дві кави.

Софія кивнула.

Вона не питала, хто ця дівчина.

Не її справа.

Але чомусь мимоволі помічала деталі.

Як вони легко розмовляють.

Як вона жартує з нього.

Як він не заперечує, а просто усміхається.

— Вам, як завжди? — запитала Софія.

— Так.

Дівчина поруч усміхнулася.

— Він завжди бере одне й те саме?

Софія теж ледь усміхнулася.

— Завжди.

— Я так і думала.

Андрій подивився на них.

— Ви обидві зараз про мене говорите так, ніби мене тут немає.

— Бо це правда, — відповіла дівчина.

І Андрій лише похитав головою.

Софія не втрималася і теж усміхнулася.

У цей момент він здавався зовсім іншим.

Не власником великої компанії.

Не серйозним чоловіком у костюмі.

Просто людиною.

Вони сіли за столик.

Софія намагалася займатися своїми справами, але кілька разів ловила себе на тому, що дивиться в їхній бік.

Вона не розуміла, чому її це зачепило.

Адже Андрій нічого не зробив.

Він просто прийшов.

Просто сидів із кимось за кавою.

Але чомусь їй було незвично бачити його не таким, яким вона звикла.

Коли вони вже збиралися йти, дівчина щось сказала йому, і він знову засміявся.

Софія дивилася їм услід.

— Дивно, — тихо сказала вона сама собі.

Вона не могла пояснити, що саме відчула.

Просто вперше зрозуміла:

їй стало цікаво, яким є Андрій поза цією кав’ярнею.

Яке в нього життя.

Хто ті люди, поруч із якими він може бути таким легким.

І чому її це взагалі хвилює.