Розділ 14. Ранок без звичного дзвінка

Після повернення з маминого дому Софія прокинулася ще до будильника.

На кухні стояв кошик із домашніми яблуками, який мама поклала їй у дорогу.

Поруч — маленький горщик із розмарином.

Вона обережно провела пальцями по зелених гілочках і усміхнулася.

— Ну що, будемо знайомитися з новим домом? — тихо сказала вона.

Можливо, це виглядало трохи дивно.

Але Софія завжди любила речі, у яких була історія.

Вона поставила розмарин біля входу в «Корицю».

Тепер кожного ранку, коли хтось заходив у кав'ярню, його зустрічав не лише аромат свіжої кави й випічки, а й маленька частинка маминого дому.

Аня вже була на місці.

Коли Софія зайшла до кав'ярні, дівчина саме розкладала чашки на полиці.

— Доброго ранку.

— Доброго, — усміхнулася Аня. — Ви вже повернулися.

— Так.

Софія озирнулася навколо.

Усе було на своїх місцях.

Кавомашина працювала.

Випічка була готова.

На столиках стояли свіжі квіти.

— Ну як ти?

Аня трохи зніяковіла.

— Якщо чесно, спочатку дуже хвилювалася.

— Я помітила.

— Думала, що щось зроблю не так.

Софія усміхнулася.

— Усі колись починають.

— Але все пройшло добре.

— Я знала.

Аня здивовано подивилася на неї.

— Правда?

Софія кивнула.

— Правда.

І сама здивувалася своїм словам.

Раніше вона б перевірила все.

Кожну чашку.

Кожне замовлення.

Кожну дрібницю.

А тепер просто довірилася.

Ранок у «Кориці» почався, як завжди.

Дзвонили двері.

Люди заходили по каву перед роботою.

Хтось поспішав.

Хтось залишався поговорити.

Софія займалася справами, але кілька разів сама не помітила, як її погляд ковзнув до годинника.

8:25.

Вона поправила вазу з квітами на стійці.

8:30.

Над дверима почувся дзвінок.

Софія автоматично підняла голову.

Але це був не Андрій.

Зайшов інший гість.

Вона привіталася, прийняла замовлення й лише потім зрозуміла, що зробила.

Чомусь чекала, що двері відчиняться саме він.

Ця думка здалася їй дивною.

За цей час вона знала про нього зовсім небагато.

Андрій.

Його ім’я вона дізналася ще раніше.

Знала, що він майже завжди приходить у будні о 8:30.

Знала, що замовляє американо без цукру.

Знала, що сідає за один і той самий столик біля вікна.

Знала, що ці кілька хвилин у «Кориці» для нього ніби маленька пауза серед напруженого дня.

Але більше нічого.

Вона не знала, про що він думає.

Чому завжди приходить саме сюди.

Чому інколи сидить із таким втомленим поглядом.

8:45.

Андрія не було.

Софія сказала собі, що це нормально.

У людей бувають справи.

Змінюються плани.

Хтось може захворіти.

Хтось може просто не захотіти кави.

Але чомусь ця відсутність залишалася десь на краю думок.

— Софіє?

Вона повернулася.

— Що?

Аня усміхнулася.

— Ви вже кілька разів подивилися на двері.

Софія трохи розгубилася.

— Правда?

— Правда.

Вона тихо засміялася.

— Напевно, просто задумалася.

Аня лише усміхнулася й нічого не сказала.

До обіду Андрій так і не прийшов.

«Кориця» жила своїм життям.

Гості приходили.

Кава готувалася.

Булочки з корицею закінчувалися ще до вечора.

Усе було так само.

Але Софія вперше помітила, що навіть маленькі звички інших людей можуть непомітно стати частиною твого дня.

Увечері, вимикаючи світло в кав'ярні, вона ще раз подивилася на столик біля вікна.

Порожній.

Вона усміхнулася сама до себе.

— Дивно...

І сама не знала, кому це сказала.

Йому.

Чи собі.

Вона зачинила двері «Кориці» й пішла додому.

Не знаючи, що Андрій зараз далеко від міста.

І що його теж уперше за довгий час не вистачало чогось такого простого, як ранкова кава.