Розділ 10. Незвична тиша

Минув тиждень.

Аня швидко вчилася.

Софія не поспішала.

Вона терпляче пояснювала кожну дрібницю: як правильно збивати молоко, коли діставати булочки з духовки, якого ранку варто ввімкнути тихий джаз, а коли — щось легше й жвавіше.

— Запам'ятай, — сказала вона одного вечора, вимикаючи кавомашину. — Люди приходять сюди не лише по каву.

Аня уважно подивилася на неї.

— А по що?

Софія усміхнулася.

— По відчуття.

Минуло ще кілька днів.

Аня вже впевнено почувалася за стійкою.

І хоча Софія все ще хвилювалася, вона розуміла: настав час хоч трохи довіритися іншій людині.

— Ти впораєшся, — сказала Марта, застібаючи пальто.

— Не знаю...

— Знаєш.

Софія усміхнулася.

— Просто не звикла залишати «Корицю».

— Саме тому тобі це потрібно.

Марта простягнула їй ключі від автомобіля.

— Поїхали до мами.

Вона вже кілька місяців не бачила доньку такою довго.

Софія ще раз озирнулася на кав'ярню.

На вітрину.

На стійку.

На Аню, яка саме вчилася малювати серце на капучино.

— Якщо щось буде незрозуміло — телефонуй.

— Добре.

— Якщо закінчиться сироп...

Аня засміялася.

— Софіє...

— Що?

— Я впораюся.

Софія усміхнулася.

Вперше за кілька місяців вона дозволила собі піти.

У понеділок рівно о 8:30 двері «Кориці» відчинилися.

Дзвіночок над входом тихо продзвенів.

Андрій зайшов усередину й машинально перевів погляд на стійку.

За кавомашиною стояла незнайома дівчина.

— Доброго ранку.

— Доброго.

Він підійшов ближче.

— Що будете замовляти?

На мить він навіть розгубився.

За останній місяць він жодного разу не вимовляв своє замовлення вголос.

— Американо. Без цукру.

— Зараз буде.

Вона працювала впевнено, хоч було помітно, що ще трохи хвилюється.

Андрій сів за свій звичний столик біля вікна.

За склом усе було, як завжди.

Люди поспішали на роботу.

Автомобілі повільно рухалися вулицею.

Осінній вітер колихав дерева.

Через хвилину дівчина поставила перед ним чашку.

— Будь ласка.

— Дякую.

Вона вже хотіла відійти, але Андрій ненав'язливо запитав:

— Ви недавно тут працюєте?

— Сьогодні мій перший день самостійно.

Вона трохи ніяково усміхнулася.

— Хвилююся, якщо чесно.

— Даремно.

Вона здивовано подивилася на нього.

— У вас добре виходить.

— Дякую.

Запала коротка тиша.

— А Софія сьогодні не працює?

— Ні.

Аня усміхнулася.

— Ми з Мартою ледве вмовили її взяти вихідний. За кілька місяців відтоді, як вона відкрила «Корицю», вона майже не відпочивала.

Андрій мовчки кивнув.

— Це правильно.

Аня повернулася до роботи.

А він зробив ковток кави.

Вона була такою самою.

Насиченою.

Ароматною.

Саме такою, якою й мала бути.

Та чомусь цього ранку йому бракувало чогось невловимого.

Він ще трохи посидів біля вікна, допив каву й підвівся.

Проходячи повз стійку, побажав Ані гарного дня.

Вийшов на вулицю.

Осіннє повітря було прохолодним.

Він повільно дістав ключі від автомобіля і на мить зупинився.

«Дивно...» — промайнуло в голові.

Кава була такою самою.

Тоді чому цей ранок здавався зовсім іншим?

Відповіді він поки що не знав.