Розділ 9. Марта

У «Кориці» було незвично людно.

Ранковий поспіх давно минув, а до обіду залишалося ще трохи часу.

Софія саме розставляла на вітрині свіжу випічку, коли над дверима задзвенів дзвіночок.

— Якщо ти зараз скажеш, що в тебе немає часу на каву, я образюся.

Софія підняла голову й усміхнулася.

— Марто.

— А ти когось іншого чекала?

Марта поставила сумку на стілець і міцно обійняла подругу.

Вони знали одна одну ще з університету.

Марта була однією з небагатьох, хто не називав рішення Софії безглуздим.

Коли всі дивувалися, навіщо вона залишила престижну роботу і почала все з нуля, Марта сказала лише:

«Якщо одного дня ти пошкодуєш — це буде твій досвід. Але якщо навіть не спробуєш, шкодуватимеш усе життя».

Софія пам’ятала ці слова досі.

— Як ти? — запитала Марта, знімаючи пальто.

— Добре.

Марта примружилася.

— Ні.

Софія засміялася.

— Що «ні»?

— Не обманюй людину, яка знає тебе п’ятнадцять років.

Софія поставила перед нею капучино.

— Просто трохи втомилася.

Марта озирнулася навколо.

— Ти знову сама?

— Так.

— Софіє...

У цьому одному слові було більше турботи, ніж докору.

— Ти відкриваєш кав’ярню. Випікаєш. Працюєш із гостями. Займаєшся закупівлями. Документами.

Вона зробила паузу.

— Ти взагалі пам’ятаєш, що в добі лише двадцять чотири години?

Софія усміхнулася.

— Пам’ятаю.

— Ні, не пам’ятаєш.

Марта зробила ковток кави.

— Ти просто звикла все тягнути сама.

Ці слова зачепили Софію.

Бо десь глибоко вона знала, що подруга має рацію.

— Я не можу просто залишити все.

— Чому?

— Бо це «Кориця».

Вона подивилася навколо.

— Я стільки сил сюди вклала.

Марта стала серйознішою.

— А ти?

— Що я?

— Ти теж маєш значення, Софіє.

На кілька секунд між ними запала тиша.

Потім Марта усміхнулася.

— До речі, твоя мама дзвонила мені.

Софія здивовано підняла брови.

— Тобі?

— Бо ти, як завжди, сказала їй: «Передзвоню пізніше».

Софія винувато усміхнулася.

— Було багато роботи.

— Вона сумує за тобою.

Софія опустила погляд.

— Я знаю.

— Тоді коли ти востаннє була в неї?

Софія задумалася.

І чесно відповіла:

— Не пам’ятаю.

Марта переможно усміхнулася.

— От саме.

— Марто...

— Ні. У неділю ми їдемо.

Софія засміялася.

— Ми?

— Так. Я, ти і моя наполегливість.

— А «Кориця»?

— Один день без тебе не зруйнує її.

Софія хотіла заперечити, але не знайшла аргументів.

— І на кого я її залишу?

Марта посміхнулася.

— А якщо буде на кого?

Софія недовірливо подивилася на неї.

— Що ти задумала?

— Пам’ятаєш Аню? Доньку моєї сусідки.

Софія задумалася.

— Світловолоса дівчина, яка вчилася на дизайнера?

— Вона сама.

Марта кивнула.

— Працювала баристою, шукає підробіток. Вона відповідальна і дуже спокійна.

— Думаєш, вона впорається?

— Думаю, тобі просто потрібно дозволити комусь допомогти.

Наступного дня Марта привела Аню до «Кориці».

Дівчина трохи хвилювалася, переступаючи поріг.

— Доброго дня. Я Аня.

Софія усміхнулася.

— Доброго дня. Приємно познайомитися.

Вона подивилася на дівчину і чомусь одразу відчула спокій.

Можливо, тому що Аня не намагалася показати, що знає все.

Вона просто хотіла навчитися.

— Я люблю каву, люблю людей і люблю, коли в закладі є своя атмосфера, — сказала вона.

Софія усміхнулася.

Бо саме так колись говорила вона сама.

І ще не знала, що ця зустріч стане початком змін.

Не лише для «Кориці».

А й для неї самої.