Розділ 8. За склом

До офісу Андрій приїхав ще до дев'ятої.

Велика скляна будівля вже жила своїм звичним ритмом.

Хтось поспішав із ноутбуком у руках.

Хтось говорив телефоном ще до того, як зайти до ліфта.

Хтось сміявся в коридорі.

Він мовчки привітався з охоронцем і піднявся на сьомий поверх.

— Доброго ранку, Андрію Олександровичу, — почулося одразу з кількох боків.

Він лише кивнув.

Не тому, що був непривітним.

Просто кожен його ранок починався однаково.

Листи.

Телефонні дзвінки.

Погодження.

Зміни у проєктах.

Проблеми, які чомусь завжди чекали саме на нього.

На столі вже лежала папка з позначкою «Терміново».

Андрій ледь усміхнувся.

Інакших папок у нього давно не було.

— Вони знову змінили фасад.

Максим поклав нові креслення на стіл.

— Учетверте за два тижні.

Андрій мовчки перегорнув сторінки.

— І тепер хочуть здати об'єкт раніше.

— Як завжди.

Максим важко видихнув.

— І знаєш, що мене дивує?

— Що?

— Вони щиро вірять, що архітектура — це просто натиснути кнопку.

Андрій уперше за ранок усміхнувся.

— Було б непогано.

— Тоді ми давно були б без роботи.

Максим уважно подивився на друга.

— Ти останнім часом якийсь інший.

— У сенсі?

— Менше злишся.

— Це комплімент?

— Це спостереження.

Андрій відклав документи.

— Просто втомився злитися.

Максим похитав головою.

— Ні.

Пауза.

— Тут щось інше.

Андрій лише мовчки подивився у вікно.

Він і сам не знав, що саме змінилося.

День промайнув у зустрічах.

Замовники сперечалися між собою.

Хтось вимагав неможливого.

Хтось рахував лише квадратні метри й бюджет.

Іноді Андрію здавалося, що ніхто більше не говорить про людей.

Лише про цифри.

Увечері, коли офіс майже спорожнів, до його кабінету без стуку зайшов Максим.

— Поїхали вечеряти.

— Не сьогодні.

— Знову додому?

Андрій задумався.

— Так.

— Серйозно?

— А що?

Максим усміхнувся.

— Просто ти вже тиждень не затримуєшся в офісі до ночі.

Це на тебе не схоже.

Андрій мовчав.

Бо раптом зрозумів, що Максим має рацію.

Він справді перестав сидіти на роботі до пізнього вечора.

Не тому, що роботи стало менше.

А тому, що з'явилося місце, де він щоранку згадував: життя не складається лише з дедлайнів.

— Завтра побачимось, — сказав він, одягаючи піджак.

— О восьмій тридцять? — із посмішкою кинув Максим.

Андрій завмер лише на мить.

— Чому саме о восьмій тридцять?

Максим засміявся.

— Бо останнім часом ти щодня зникаєш рівно на п'ятнадцять хвилин раніше, ніж раніше.

І повертаєшся... спокійнішим.

Андрій нічого не відповів.

Лише взяв ключі від автомобіля.

Він і сам не був готовий зізнатися навіть собі, що маленька кав'ярня стала частиною його ранку.

І, можливо, частиною чогось більшого.