Розділ 2. О 8:30

Наступного ранку Софія переконувала себе, що вона просто дивиться на двері.

Не чекає.

Просто дивиться.

Бо це була її кав’ярня. Вона мала знати, хто заходить, хто виходить, хто обирає столик біля вікна.

Це не мало нічого спільного з чоловіком, який учора випив каву і пішов, навіть не залишивши свого імені.

Абсолютно нічого.

Але минув тиждень.

Потім другий.

А потім Софія зрозуміла, що вже майже місяць він приходить щодня в один і той самий час.

Рівно о 8:30.

Ні хвилиною раніше. Ні хвилиною пізніше.

Вона вже знала звук маленького дзвіночка над дверима, коли він заходив. Знала, як він на мить затримує погляд на вікні, перш ніж сісти за свій столик. Знала його замовлення.

Американо без цукру.

За цей місяць вони майже не говорили. Лише кілька коротких фраз, кілька усмішок і щоденні ранкові привітання.

Але чомусь його присутність стала частиною її дня.

І коли одного ранку стрілки годинника наблизилися до 8:30, а двері ще залишалися зачиненими, Софія сама не помітила, як почала частіше поглядати в їхній бік.

Вона одразу відкинула цю думку.

Це просто звичка.

Нічого більше.

Маленький дзвіночок над дверима тихо озвався.

Софія підняла очі.

Це був він.

Те саме темне пальто. Той самий спокійний погляд.

— Доброго ранку, — сказав він.

— Доброго ранку.

Цього разу Софія вже не питала, що він замовить.

Вона лише усміхнулася.

— Американо без цукру?

Він трохи здивувався.

— Ви запам’ятали?

— Я власниця кав’ярні. Це моя робота.

— А я думав, ви просто маєте хорошу пам’ять.

— Можливо, і це теж.

Він ледь усміхнувся.

Це була перша справжня емоція, яку Софія побачила на його обличчі.

Не ввічлива посмішка.

Справжня.

Вона приготувала каву й поставила чашку на стійку.

— Ваш столик вільний, — сказала вона.

Андрій подивився на неї.

— Я ще не казав, який мій.

Софія знизала плечима.

— Ви завжди сідаєте біля вікна.

— І ви вирішили, що це моє місце?

— Ні. Просто подумала, що деякі люди люблять мати свій куточок.

Він кілька секунд мовчав.

Наче ці слова зачепили щось, чого вона не мала бачити.

— Можливо, ви маєте рацію.

Він взяв чашку і сів біля вікна.

Софія займалася своїми справами, намагаючись не звертати уваги на нього.

Але чомусь саме цього ранку вона вперше помітила деталі.

Він завжди приходив сам.

Ніколи не поспішав, хоча щодня дивився на годинник.

Не гортав телефон і не намагався заповнити тишу зайвими звуками.

Просто сидів із чашкою кави і кілька хвилин залишався наодинці зі своїми думками.

Можливо, саме тому ця маленька кав’ярня була йому потрібна.

Не через каву.

А через відчуття спокою.

Перед виходом він дістав гаманець.

— Дякую.

— Будь ласка.

Він уже збирався йти, але біля дверей зупинився.

— До речі, мене звати Андрій.

Софія на мить розгубилася.

Ніби це ім’я було чимось важливим.

Хоча вона не знала чому.

— Софія.

Він кивнув.

— Гарне ім’я.

— Дякую.

Андрій вийшов.

Дзвін маленького дзвіночка ще кілька секунд лунав у тиші.

Софія дивилася на двері й усміхалася сама до себе.

Вона знала про нього лише одне.

Його звати Андрій.

Він п’є американо без цукру.

І приходить о 8:30.

Але чомусь їй здавалося, що цього вже достатньо, щоб чекати завтра.