⚜Розділ 10. "Під маскою ворога”

— Я далеко не найсвятіша людина в Англії. Хай би якими намірами не керувалась, я отримую за це плату.

Фейт нервово ходила туди-сюди залитою вранішнім сонцем вітальнею, поки Велері, сидячи на канапі, читала нову замітку від Джерарда Бернса.

— Так, — притулила вона долоню до чола, продовжуючи,— я гірша за багатьох. Роблю це заради грошей, бо мені нічого не дісталося на золотій таці. Мій рід древній, але збіднілий. Ніякого посагу і жодного шансу мати власну родину. Одначе я знайшла свій шлях. Шлях, який став чимось більшим, ніж просто засіб для існування, — її голос стишився. — Та я ламаю долі. Детектив взагалі он ледь вижив. І це лише моя провина.

Велері на мить підняла очі від газети, гадаючи який ґедзь спозарання вжалив подругу. Та намотувала чергове коло кімнатою, зупинятися й не думала.

— Але, Вел, якби я цього не написала, Лондоном розійшлися б куди гірші чутки. Де кожен би додав чогось свого й, звісно, винною стала б та дівчина. Дівчина, довірою й відданістю котрої, просто скористалися.

Велері відклала газету убік і зосередилась на ній.

— Яка мета цієї промови-виправдання? Я ніколи не засуджувала й не засуджую тебе.

Фейт із зітханням зупинилася навпроти канапи. Руки опустилися. Погляд упав на “Таймс”.

— Ще вчора впевнена, що вчиняю правильно, сьогодні — напосіли сумніви. Бо ніколи не знаєш наперед чи не зашкодить написане невинному. І взагалі… — вона повільно зімкнула й розімкнула повіки, хитаючи головою. — Можливо, якби не та замітка про борги Уейкфілда, він би не діяв настільки зухвало.

— А, можливо, ти врятувала когось іншого від нього. Не думала про це? Родина Тернер багата, титулами не обтяжена, й ця дівчина їхня єдина донька, вони знайдуть вихід. А завдяки Джерарду Бернсу, Уейкфілд, в очах світу, саме той, ким і є насправді.

Велері уважно дивилася на Фейт. Завжди зібрана, рішуча та впевнена, сьогодні вона не була схожа на себе. То, знервована, металась кімнатою, а тепер стоїть, як водою облита.

— Фейт, що сталося? — нахмурилась вона. — Я ж знаю тебе. З тобою щось коїться.

Фейт оминула столик із фруктами й солодощами, що їх подала служниця до ранкового чаю, якого ні одна із дівчат так і не торкнулася, та забравши з канапи газету, сіла поруч з Велері.

— Я поцілувала його, — зізналась, заплющивши очі.

— Містера Коллінза?

Фейт закивала.

— І?

— Це було так…

Усмішка розпливлася обличчям Велері, коли подруга зніяковіло глипнула на неї.

Фейт же тієї радості не поділяла, свіжим поглядом оцінивши нічні події. З її вуст зірвалося чергове зітхання. Погляд поник, коли продовжила:

— Він хороший. Порядний, добрий. Чим краще пізнаю його, тим більше картаю себе за те, що ославила.

— Просто переказала плітки, — уточнила Велері, стараючись надати голосу невимушеності. — Не зроби цього ти, зробили б інші.

— Але про це не говорив би весь Лондон. І брат тієї дівчини не шукав би помсти.

— Ти не можеш цього знати.

— Не можу. Але це не змінює нічого. — Фейт глипнула на “Таймс”, вихопивши очима свій псевдонім під колонкою світської хроніки. — А він і не здогадується, що допомагає своєму ж ворогу. Не підозрює, що під маскою того ворога ховаюсь я.

— Не драматизуй, — скривилась Велері. — Хіба він казав тобі, що вважає Джерарда Бернса ворогом?

— А як інакше?

— Усе, годі! Я не для цього приїхала ледь не удосвіта, — Велері опинилась на ногах. — Збирайся, їдемо.

— Куди?

— Зустріч нашого клубу в Амелії й ти будеш там. Відмовок не приймаю. Дівчата скучили за тобою, а тобі треба розвіятися.

Двійко служниць бадьоро шкребли східці при вході. Дівчата оминули їх. Їхні камеристки йшли позаду, тримаючись на достатній відстані.

Ранкове сонячне проміння купалось у росі на зеленій траві, блищало наче дороге каміння. З боку саду чулось глухе воркування голуба та енергійний щебет кропив’янки. У цю симфонію раз у раз вривався голос садівника, що, керуючи висадкою замовлених графинею Морнінгтон квітів, гиркав на своїх помічників. Маєток активно готувався до приїзду меншого сина леді Веллслі, після чого графиня планувала дати на його честь урочистий прийом.

Фейт зупинилася, кутаючись в шаль.

— Це з тобою я дала слабину, — зізналась, відшукавши очима попелясто-сизого птаха на яблуні. — Поруч з ним я чомусь забуваю про свій вчинок.

Вона настільки захопилась спогляданням голуба, що й не помітила усмішки, якою Велері відповіла на її слова.

З саду донеслася нова порція гучних повчань. А Фейт задумливо провадила далі:

— Бо здебільшого я створюю йому нові проблеми й думки іншим зайняті.

Велері тихо пирснула зі сміху й одразу ж посерйознішала, бо візник подав її карету — чорну, лискучу, з гербом Девонширських на дверцятах.

Розкішний екіпаж рушив до лондонського помешкання графа Девона.

Їхали мовчки. Розмовляти, ділитись потаємним при служницях, Фейт не хотілось й вона роздивлялася краєвид у віконце. Думала про дівчат, яких вони з Велері, так би мовити, взяли під своє крило.

Усі, хто вступали у їхній клуб, мали надати якомога більше інформації про своїх сусідів, родичів, знайомих — усіх представників аристократії чоловічої статі. Надати спостереження, як ті ставляться до членів родини, до прислуги й навіть до коней та домашніх тварин.

На зібраннях, дівчата ретельно сортували інформацію на точні відомості й чутки та записували у записник.

Ідея, звісно, не нова. Фейт знала про існування подібного клубу для слуг, де кожен новий член надає повну інформацію про своїх попередніх наймачів і там навіть репутація маєтків створюється, їм оцінки виставляють.

Тоді ж і подумала: а чому б не зробити щось подібне для юних дівчат, що з'їжджаються на сезон і зовсім не знають життя. Шлюб — то ж на все життя. Велері підтримала ідею, вони досить швидко втілили її. І чоловіки, що потрапляли у їхній записник, теж почали отримувати бали.

Дівчата почергово збиралися в маєтках учасниць. Насторожі біля дверей у них стояла перевірена служниця, частіше за все це була Есмі. Зачувши чиєсь наближення, служниця стукала, відбиваючи шифр: один-двічі-один. Тоді вони бралися за поезію, а записник ховали. І навіть коли хтось вривався в їхній простір — потрапляв на поетичні читання й обговорення.