⚜Розділ 9. "До опівночі ваша”

Карета рухалася під розмірений стук кінських копит. Повз проносилося місто, у сонних вікнах то тут то там блимали мляві вогні.

Фейт довго мовчала, вдивляючись в щілину між шибкою і запнутою шторкою, що відхилялася від погойдування. Зрештою спитала:

— Чому ви вважаєте, що записник у того скупника?

— Усе крадене потрапляє до нього. Більшість малих злодюжок, що шастають вулицями, працюють на нього. Тож переглянути його записи не завадить.

Голос детектива звучав спокійно, майже безтурботно — так, начебто це не йому от-от доведеться потайки пробиратися в чужий дім. Фейт натомість сиділа уся як на голках.

Екіпаж зупинився.

— Залишаєтеся в кареті, — скомандував Коллінз.

"Наказ не інакше. Сперечатися не варто," — вирішила, тереблячи пальцями край рукава.

— Якщо за пів години не повернуся — візник відвезе вас додому, — додав він перш ніж зістрибнути на землю.

Дверцята тихо причинились і Фейт припала до віконця, відхиливши шторку. Його слова пробуджували тривогу. 

Попереду на розі двох вулиць ледь жеврів ліхтар. Вона намагалася роздивитися будинки довкола: не схоже на лондонські нетрі, але й на багаті квартали не схоже. На думку спадав лише купецький район.

Вагалась недовго, бо він вже постраждав через неї, хоч і не відав того.

Зачекавши поки силует детектива зіллється з темрявою, тихо прочинила дверцята й притримуючи капюшон, шаснула за ним, тримаючись дерев, що огороджували вулицю.

Десь збоку долинали обривки розмови на підвищених тонах, вдалечині не вмовкав пес, вітер доносив їдкий дим з димаря поблизу. А вона, низько схиливши голову, оминула ліхтар і завернула праворуч. Попереду стримів ще один, купаючи в ореолі світла листя осики.

Детектива ніде не було.

Вона продовжувала йти, обережно придивляючись до темних закутків, і ніяк не могла втямити куди ж він подівся.

Щось зненацька зашаруділо збоку, вона майже підскочила, нервово озирнувшись. Крик, що був готовий вирватися з її горла, заглушила долоня.

— Мовчіть, — цитьнув він на неї й потяг убік.

Холодний камінь бокової стіни будинку вперся в спину. Вона принишкла, відчуваючи його руки на передпліччі й талії. 

Зовсім близько почулись голоси: вулицею йшло двійко жінок, притихло хихотіли й весело щось обговорювали.

— Я недостатньо ясно висловив наказ? — тихо спитав детектив, щойно голоси стихли.

— Хочу допомогти. Я постою насторожі.

— Ні.

— Не витрачайте час на марні суперечки. Я нікуди не піду, — гнула своє. Відтак підвела очі, відмітивши, що у жодному вікні не світиться. — Це тут?

Детектив важко видихнув, а Фейт помітила ґрати на вікнах і видала:

— Якщо хтось з’явиться на подвір'ї — я дам знати й тричі постукаю у шибку.

— Щоб служницю розбудити?

— Там ще й служниця є? — її тихому здивуванню не було меж. — Зрозуміла. Сидітиму тихо. Ідіть вже, — шепнула йому.

— Ні ногою звідси й, ні звуку.

Тримаючись стіни, Коллінз зник за будинком. Фейт притулила долоню до передпліччя, якого торкалася його рука. Виходило, знову не принесе користі, лише заважає йому.

Час тягнувся невимовно довго, а вона із завмиранням чекала, дослухаючись до найменшого шуму та подумки благала небеса допомогти йому. Не те щоб занадто набожною себе вважала, але старалася не пропускати недільної служби й уважно слухала парафіяльного священника та вікарія. Тож тепер вважала, що має повне право просити про таку незначну допомогу.

Детектив нарешті з’явився з-за рогу будинку.

— Ви дістали його? — збуджено кинулась вона до нього.

— Спочатку виберемося звідси.

Зрозуміти щось з його тону, Фейт не зуміла. Але слухняно пірнула на вулицю поперед нього.

— Міс... — притишений голос детектива не встиг спинити її.

— Ей! — зненацька прозвучало десь збоку. — Ти чого це тут вешта… — запал незнайомця враз стих від побаченого.

Фейт і сама не зрозуміла, як так швидко усе відбулося. Наче раптовий спалах від усвідомлення, що місія під загрозою і вона кинулась детективу в обійми.

Коллінз миттю обхопив її стан, даючи опору, що так необхідна була. Не домовлялися, але зрозумів гру, коли вона закинувши руки на шию, на носочках потяглася до нього.

Губи легенько торкнулися його губ. Завмерла.

Гадала, просто вдасть, але він поцілував у відповідь. Так м’яко, обережно. І вміло. При цьому його руки жадібно ковзали спиною, міцно притискаючи — так, ніби він бажав, щоб між ними не лишилося й щонайменшої відстані, щоб вона відчувала його тіло крізь усі ті шари тканини. Так, ніби дійсно бажана. 

"Неможливо, — билась думка десь на краєчку її свідомості, — така як я, не може подобатися йому". Але він продовжував цілувати, продовжував горнути до себе, заглушивши усі ті роздуми, що були не в пору.

— Дівка, що треба! — вдоволено прокоментував незнайомий голос.

Фейт відчула, як детектив помітно напружився після цих слів.

— Тут не місце для любощів, — продовжив той, — шукайте інший куток.

Кроки віддалялися. Пішов.

Угорі тріпотіло листя. Руки детектива більше не ковзали, а просто притримували. Він відірвався від її губ, але продовжував залишатися так близько від них. А вона заледве дихала.

“Усе гра”, — осяйнуло запізніле усвідомлення. Він зіграв краще. Такій картині просто неможливо було не повірити.

Вона трохи відсунулася, щоб зазирнути йому в очі. Хоча розгледіти щось у напівтемряві однаково було неможливо.

— Не вигадала нічого ліпшого, — пояснила пошепки, досі не розуміючи чому саме це спало на думку. Але шкодувати й не думала.

— Вельми винахідливо, — промовив Коллінз. Його голос був позбавлений емоцій, а руки більше не торкалися її. — Ходімо звідси.

Екіпаж чекав там, де вони його й залишили. Щойно опинилися всередині, як Фейт, переборюючи ніяковість, спитала:

— Записник у вас?

— Ні.

З видихом розчарування, вона притулилася до спинки сидіння. Коні рушили.