⚜Розділ 8. "Незвичайні забаганки”

— Ти сідай, мила, — жінка злегка торкнулася її руки, очима вказавши на канапу біля столу. — І не бійся, тебе тут ніхто не образить.

Повагавшись, Фейт примостилась на краєчок, одразу насунула на чоло капюшон і сторожко вивчала кімнату, поки власниця борделю щось нашіптувала лакею.

Щойно за здоров’яком зачинились двері, вона обернулась.

— Вів’єн, будемо знайомі.

Фейт могла б назватись, як завгодно. Хіба вперше? Однак…

— Я не називатиму вам свого імені, — гордо розправила спину й манірно склала долоні на колінах. Якщо вона чогось і навчилася за ці роки, швендяючи аристократичними вітальнями, то це показової зверхності.

— Гаразд, — тільки й сказала Вів’єн, крокуючи до шафи у кутку.

Фейт вкотре роззирнулась, спинивши погляд на дверях. Прикинула відстань. Могла б встигнути, але ж не знала кудою її вели.

Вів’єн обернулася з двома келихами й пляшкою в руці.

— Там замкнено, — повідомила, впіймавши її погляд. — Було б безумством дозволити тобі гасати моїм закладом. Припускаю, дехто цього не схвалить.

І знову та сама загадкова усмішка на яскравих вустах, значення якої Фейт не розуміла.

Келихи дзенькнули, опинившись на столі.

— Поки чекаємо Джона, можемо трохи розважитись. Ячмінний віскі, — піднесено оголосила Вів’єн, ніби ця назва мала про щось сказати Фейт.

А от інформація про те, що детектив таки прийде, була куди актуальнішою.

Вона незворушно дивилася, як Вів’єн відкоркувала пляшку й хлюпнула напій в один келих, потім — в інший. У сяйві свічок він вигравав золотом. Тоді жінка підсунула келих до неї й примостилася на стілець, що, очевидно, був призначений для гостей.

Фейт і не думала приймати напій з її рук: ще чого доброго обпоїть чимось. Вів'єн посміхнулася на це, й помінявши келихи, одним махом випила той, що пропонувала їй. На мить примружилася й дихання затамувала.

— Як бачиш, мила, усе безпечно, — видихнула, ставлячи келих на стіл. — Я б нізащо не завдала шкоди дівчині, яка шукає Джона, — і знову посміхнулася так, ніби знала, щось потаємне.

Фейт її радощів не поділяла.

— То відпустіть мене.

— Звісно, відпущу, не хвилюйся. Але повір: це одне з найбезпечніших місць для тебе. 

— Чому?

Вів’єн водила двома пальцями обідком пустого келиха, її очі повнилися відблисками свічок. Тоді хлюпнула собі нову порцію віскі.

— Колись він скаже тобі.

Фейт нахмурилася, нічого не розуміючи.

— Спробуй, — жінка очима вказала на келих, — це допоможе все спростити.

Фейт не переставала супитись, прикипівши поглядом до столу. Спростити не завадило б, особливо коли попереду зустріч з детективом, а він точно не зрадіє її появі тут.

Вона взяла келих, та перш ніж спробувати, вдихнула аромат. Зазвичай пила лише вино, подекуди на балах подавали ігристе. Хоча раніше навіть ель та джин спробувати довелося — ще одна особливість виховання з братами.

Пригубила. Напій виявився міцний, але м’який на смак.

Зробивши ще один малесенький ковток, вона повела очима вбік, наткнувшись поглядом на картину на стіні, ліворуч від неї. Троє дівчат в простих білих сукнях, капелюшках, позували біля трояндового куща. Такі юні й… знайомі.

Вона вдивлялася в обличчя й розуміла, що одна з них — Вів’єн. Інша — майже копія Сари, тієї дівчини з лондонських нетрів, що закоханими очима поїдала детектива. Третю не впізнала, хоча щось у ній теж здавалося невловно знайомим.

— Спитай. Бачу, питання маєш, — промовила Вів’єн.

Фейт подивилася на неї. Це ж досвід і, можливо, згодиться для колонки в “Таймс” чи для книги, яку вона писатиме. “Якщо не можеш змінити ситуацію, то слід хоча б максимум користі з неї взяти”, — нагадала собі.

Піднесла до вуст келих і одним ковтком осушила його. Рідина обпекла горло, вона затримала повітря, кривлячись від її міцності напою. І повільно видихнула, ставлячи келих на стіл. Спитала:

— Чому ви цим займаєтеся?

— Чим?

— Граєте на незмінних чоловічих пристрастях? — трохи видозмінена фраза із посібника етикету виявилася досить доречною.

Вів’єн гмикнула, блиснувши темними очима.

— Ти й сама здогадуєшся. Хіба ні?

Вона потяглася за пляшкою й розливаючи нову порцію, вела далі:

— Це приносить добрий дохід. І владу. А мої дівчата… Не бачу в цьому всьому нічого поганого чи то пак ганебного, бо вони самі встановлюють припустимі для них правила. Позаяк це лише їхнє життя, їхній вибір.

Посміливішавши, Фейт скептично примружилась.

— І він у них є?

Чудово пам’ятала, як її сюди притягли, не особливо церемонячись. Попри корсет, дужі руки того лакея-здоров’яка досі відчувались на ребрах. Не здивується, коли й сліди залишаться.

Жінка відставила пляшку й посміхнулась.

— Мила, я далеко не ангел, але й дияволом мене робити не треба. В мене тут усі добровільно. І жодну з них я тут силою не тримаю. Так само й чоловіків не змушую ходити сюди. Це вибір кожного.

Фейт перевела погляд з неї на келих. “Ні, досить. Здається, усе вже спростилось”, — вирішила якраз в той момент, коли розчинились двері. 

Джон дивився прямо на неї. В темному плащі, з розкуйовдженим волоссям в напівтемряві дверної пройми, він мав досить лиховісний вигляд.

— Ось і лицар, — завсміхалася Вів’єн.

— Залиш нас, — сказав він їй, а сам не зводив погляду з Фейт.

— Якщо тобі колись знадобиться моя допомога — я завжди до твоїх послуг. Просто пам’ятай це, — притишено повідомила Вів'єн, перш ніж підвестися.

Дівчина облизала губи, на яких досі був смак міцного напою. Дивилася на детектива. От хто б міг подумати, що саме він витягуватиме її з борделю? Хоча, хто б узагалі міг припустити, що вона опиниться в борделі?

Коллінз зачекав, поки за Вів’єн зачиняться двері й чітким, рівним кроком підійшов до столу.

— Як ви тут опинилися? — похмуро дивився зверху вниз.

Фейт намагалася вивчати вираз його обличчя, його міміку та тон. Але усе марно.

— Випадково, — тихо видихнула вона. — Проїжджала повз.