⚜Розділ 7. "Повз проходила”

— Леді Веллслі чекає вас на веранді, — відзвітував дворецький щойно Фейт переступила поріг маєтку.

На ходу стягнула пальчатки, передаючи служниці. Хоча б удома можна було їх не носити. Відколи відкрила для себе чудодійну силу лимонного соку, на її пальцях більше не було чорнильних плям від частої писанини й це позбавило потреби ховати руки.

На залитій м’яким передвечірнім сонцем веранді на оббитій парчею канапі сиділа господиня маєтку. Її вишнева сукня вигравала оксамитом, а на столику поруч із чашкою чаю знаходився розгорнутий лист.

Фейт відчинила скляні двері й у ніздрі вдарив знайомий аромат квіткового парфуму. За його шлейфом графиню можна було відстежити де завгодно.

— Тітонько, ви хотіли мене бачити?

Хрещена елегантним жестом руки вказала їй на місце поруч із собою.

Щойно Фейт примостилася, служниця поставила перед нею чашку.

— Я прийняла запрошення на бал до лорда Кемдена,— сповістила леді Веллслі, дивлячись, як служниця наливає чай.

— Приємна новина, — посміхнулася Фейт, підтримуючи видимість світської розмови.

Примостила долоні на колінах. Чекала. Бачила, що хрещена має розмову і підозрювала, що це пов'язано з листом.

Нарешті графиня відпустила слуг і вони залишилися удвох.

— Артур написав, — погляд леді Веллслі упав на лист. — Воєнна кампанія у Фландрії закінчилася. Він повертається.

— Це ж чудово! — очі Фейт спалахнули щирою радістю.

Востаннє вона бачила кузена у свій перший сезон, коли він приїхав у відпустку. Саме Артур був поруч, коли її представляли до двору, саме він познайомив її з цим світом розкоші та фальшивих усмішок.

— Він у війні знаходить сенс. І все через ту… — губи леді Уелслі витягнулися в лінію.

Кітті Пекінхем — Фейт пам’ятала. Коли Артур захопився нею, йому було двадцять чотири, дівчині — двадцять. Та її брат відмовив в одруженні, воліючи бачити сестру дружиною когось перспективнішого, ніж третій син графа. Отримавши відмову, кузен спалив свої скрипки, відрікаючись від музики, що була його пристрастю, купив військовий чин і взявся робити кар'єру. 

— Я б воліла, щоб він ніколи більше не перетинався з нею. Але занадто добре знаю свого сина, — впоравшись з емоціями, леді Уелслі піднесла чашку до вуст.

Фейт пам’ятала цілеспрямованість кузена, яка не могла не захоплювати. Спитала:

— Чим я можу допомогти?

Графиня поставила чашку на блюдце й подивилася на хрещеницю.

— Доведеться тобі бути обережнішою. Хоч ви з ним добре ладнали, але Артур нізащо не схвалить твого заняття.

Фейт кивнула, опустивши погляд на його лист.

Тітка ніколи не говорила їй, та вона сама усвідомлювала: схибить вона — постраждають усі дорогі їй люди. І ніколи досі вона не була настільки близька до цього. Звісно, леді Уелслі не знала про зникнення записника, а Фейт підбадьорювала себе тим, що вже от-от поверне його.

По закінченні чаювання вона піднялася у кімнату, де довго сиділа над чистим аркушем. Крутила у руці перо й не наважувалася вмокнути у чорнильницю, відчуваючи усю ту відповідальність, що повисла над нею.

“Все одно про це скоро знатимуть усі й невідомо якими плітками обросте ця історія, — подумки заспокоювала сумління. — Коли є шанс направити їх в правильне річище — ним треба скористатися”.

Глибоко вдихнувши, вона зібрала докупи думки й взялася писати.

“Як стало відомо, містеру Е. У. таки вдалося наблизитися до мети поправити скрутне фінансове становище, викликане грандіозним програшем в Уайтсі. Тільки шлях для цього він обрав не надто чесний, навіть підступний. Заручившись допомогою брата, він обманом викрав юну спадкоємицю багатого сімейства Е. Т. з пансіону. Переконав дівчину, що її батько от-от опиниться в борговій в’язниці та запевнив, що готовий взяти на себе усі боргові зобов’язання, якщо вона погодиться стати його дружиною та негайно втече з ним в Гретна-Грін. І ставка містера Е.У. на безмежну відданість юної міс своїй родині, виявилася виграшною.

Нині невідомо чи вдалося їм дістатися кордону з Шотландією, та усім добре відомо наскільки крихкою є репутація.

Тож як гадаєте, що заслуговує осуду: його підступність чи її відданість?

З-за лаштунків вищого світу завжди ваш — Джерард Бернс. Спостерігаємо далі…”

Поставивши останню крапку, що майже перетворилась в пляму, Фейт відставила перо. Відтак взяла аркуш в руки.

Це могла б бути романтична історія, але не стала нею. Чомусь втеча в Гретна-Грін, попри осуд суспільства, уявлялась їй сповненою романтики. Не отримавши батьківської згоди, закохані тікають на кордон з Шотландією, щоб одружитися. Ставлять почуття вище усього. Тільки нинішня ситуація руйнувала ці її уявлення.

Знову й знову вона перечитувала написане, гадаючи чи спрацює, чи вдасться переконати суспільство хоча б не звинувачувати у всьому дівчину.

Чорнило давно висохло, а за вікном вже стемніло, коли тихі кроки служниці висмикнули її з роздумів.

— Сподіваюся, ти знайшла? — питально зиркнула вона на неї.

— Так. Кеб чекає за рогом. Але, міс Фейт, може ліпше нашу карету?

— Мені потрібно в таке місце, для якого куди краще підійде найманий екіпаж.

Камеристка подала їй плащ, допомогла одягнутися.

— Я з вами поїду.

— Ні, Есмі. В тебе термінове завдання віднести лист до друкарні, — Фейт вказала очима на стіл. — Не хвилюйся, усе добре буде, як і завжди.

Трясучись в кебі, вона не сумнівалася у своїх словах. Звісно, навідатися до борделю — ще більше безумство, ніж у дім детектива серед ночі. Але вона заспокоювала себе тим, що заходити в той сумнівний заклад не буде і просто зачекає десь поруч поки не з’явиться детектив з її записником. І вже сьогодні отримає назад свої таємниці. А завтра вони з Велері сміятимуться, коли вона в подробицях розповідатиме, якими очима на неї глипнув візник, коли на звичне питання: “Куди бажаєте?”, вона озвучила йому назву борделю.

Кеб спинився.

“Салон мадам Вів’єн” — сповіщала дерев’яна вивіска обабіч ліхтаря. За широким в’їздом, де з легкістю могли б розминутися дві карети, розкинулося подвір’я. Звичайнісінький собі з вигляду будинок освічував єдиний ліхтар біля дверей. Попід стінами росли дерева, а зашторені вікна надійно приховували те, що творилося всередині.