⚜Розділ 6. "Очікувана звістка”

Фейт сиділа в найбільшій читальній залі бібліотеки кредитування. Сонце яскраво освітлювало приміщення через високі вікна, прокладаючи бліді смуги світла на підлозі та столах. Повз час від часу проходили знайомі леді, направляючись у відділ романів, та вона настільки захопилася читанням, що нікого навколо не помічала.

Мемуари горезвісної графині Жанни де Ламотт виявилися однією з найгучніших справ Франції про шахрайство, яка отримала назву “діамантове кольє королеви”. Ця жінка стверджувала, що має королівське походження, бо є донькою позашлюбного сина Генріха II й саме це зіграло з нею злий жарт.

Вона в подробицях описувала, як несправедливо її звинуватили в шахрайстві з метою присвоєння кольє. Як затаврували посеред площі, мов злочинницю, тим ганебним клеймом лілії, поставивши в один ранг з шахраями та дамами з низькою соціальною відповідальністю. А після всього кинули у в’язницю для повій. Та графині вдалося втекти звідти до Англії. Щоб добитися справедливості, вона видала мемуари.

Фейт ще довго могла сидіти над ними, перечитуючи деталі чужого життя, якби не служниця.

— Міс Фейт, маю вам нагадати, що леді Велері просила не запізнюватися.

Візит ввічливості. Авжеж вона пам’ятала. Підвела очі в пошуках годинника.

— Майже друга, — зірвалася з місця.

Знову втратила лік часу. І хоч візник гнав, мов навіжений з візитом все ж спізнилася. Однак Велері на те не зважила.

— Чула, що сталося? — вона, міцно причинила за ними двері вітальні.

Фейт стривожено завмерла, подумки готуючи себе до найгіршого.

— Записник? — тільки й спитала.

— Ні, — подруга хитнула головою. — Едвард Уейкфілд, той, про якого ти днями писала.

— Що з ним?

— Знайшов жертву.

— Очікувано, — зітхнула Фейт. Засторога Джерарда Бернса виявилася марною.

— Він втік в Гретна-Грін зі спадкоємицею багатого сімейства Еллен Тернер. Дівчині усього п'ятнадцять.

— П’ятнадцять?

— Уявляєш? Обманом виманив її з пансіону, заявивши управительці, що батько дівчини при смерті й бажає негайно бачити доньку. Навіть свого брата залучив до цього. Дівчині, певно, теж наплів якихось небилиць. Але що б там не було, її репутації кінець.

Фейт підійшла до круглого столика з гнутими ніжками, на якому, в пузатій вазі, стояв букет пишних блідо-рожевих троянд. Споглядання прекрасного трохи впорядковувало думки. Залишалось вирішити, що робити з почутим.

— Від кого ти дізналася?

— Тітка розмовляла з подругою вранці. Та наближена до родини Тернер. День-два й гомонітиме весь Лондон. Невідомо якими плітками це все обросте.

— Вел, дівчина була знайома з ним до цього?

— Гадаю, ні. Виховувалась в закритому пансіоні й навряд чи вони могли десь перетинатись.

Фейт кивнула, знайшовши підтвердження здогадам.

— Ти щось вигадала? — придивлялась до неї Велері. — Що?

— Спробую дещо. Може вдасться допомогти.

Фейт ступила до вікна, де розташувалась затишна софа, призначена для милих бесід за чашкою чаю й зупинилась, дивлячись в сад.

Амелію, свою подругу й заодно сестру Велері упізнала одразу, як і її чоловіка Вільяма, графа Девона. Але той хто був там з ними, стояв спиною.

Вона придивлялася до нього: знайома постава, зріст і волосся з відблиском міді.

“Неможливо", — подумки переконувала себе.

Він повернувся обличчям до Амелії. А вона, вражена, обернулася до Велері.

— Коллінз. Що він тут робить?

— Справи з Вільямом. Мел про це не говорить.

Фейт нахмурилась, спостерігаючи за занадто задоволеним обличчям подруги.

— Ти знала, що він буде тут чи не так? Тому й запросила мене.

— Ти ж нарікала, що він тебе уникає, — Велері вже не приховувала задоволеної усмішки. Очима вказала у вікно. — Вони йдуть сюди.

Амелія залишилася в саду, до неї підійшла служниця з дітьми. Детектива з графом там вже не було.

Щойно у вітальні відчинилися двері, Фейт була готова вдавати з Коллінзом незнайомців. 

— Радий зустрічі, міс Роудон, — поштиво кивнув Вільям. — Дозвольте відрекомендувати вам: містер Джон Коллінз.

— До ваших послуг, міс Роудон, — коротко кивнув детектив. На його обличчі не читались жодні емоції.

На що Фейт відповіла півусмішкою, ловлячи себе на думці, що почувається якоюсь дебютанткою. 

Далі усе пішло й узагалі дивно. У вітальні з’явився лакей, кликав графа терміново вирішити невідкладну справу.

Як тільки за Вільямом зачинились двері, похопилась Велері:

— Ох, я ж зовсім забула дати розпорядження, щодо сукні. Перепрошую, це… особисте.

Вона крутнулась й поспішила покинути кімнату.

Фейт мовчки дивилася їй услід. Дивуючись тому, як подрузі вдалося це підлаштувати. А те, що все підлаштовано, вона не сумнівалася. Тільки Коллінз міг подумати, що й вона до цього причетна, враховуючи події останніх днів.

— Я вивчила мемуари, — сказала перше, що спало на думку.

— Ви, одначе, вмієте здивувати, — повернувся він до неї.

— Маю доступ до бібліотеки кредитування і підписка не лише у відділ романів. Це не було складно.

— Продовжуйте, — з цікавістю мовив Коллінз, заклавши позад себе руки.

“В точності, як це роблять аристократи”, — про себе відмітила Фейт, спостерігаючи за тим незначним жестом і його поставою.

— Як ви й говорили, тавро лілії — знак шахраїв та жінок з пониженою соціальною відповідальністю, — вона змусила себе говорити так, щоб голос звучав рівно. — Жанну де Ламотт у Франції звинуватили в шахрайстві. Витаврували на плечі лілію заввишки три дюйми. В Англії таке тавро не ставлять.

— Усе правильно.

— Гадаєте, вона справді могла провернути аферу з кольє? Змусити кардинала купити його начебто для королеви, підкупити модистку, щоб зустрілась з ним вночі, вдаючи з себе королеву?

Фейт дивилася на нього, чекаючи підтвердження.

— Ви не інакше як захоплюєтеся нею, міс Роудон? — Коллінз ледь усміхався, але очі залишалися серйозними. — Вона аферистка.

Фейт кивнула. І знову не посперечаєшся. Подумавши, вона нахмурилась: