⚜Розділ 5. "Заглиблено”

Фейт відставила перо й востаннє перечитала чергове послання Джону Волтеру. 

Вона надсилала їх двічі на тиждень, по декілька заміток в одному листі. Її служниця відвозила ці послання до друкарні Волтера в Блекфрайарсі. Платила декілька пенні якому-небудь служці, з тих, що вешталися в пошуках підробітку, а той передавав слузі видавця, який, своєю чергою обмінював його на лист з оплатою.

Заснувавши “Таймс”, Джон Волтер бажав зробити газету цікавою усім верствам населення, що її читатимуть, і друкував відверто провокативні замітки, за що згодом опинився у в’язниці, звівши наклеп на герцога Йоркширського. І тоді Фейт надіслала йому листа, у якому запропонувала свій формат подачі світських пліток, не вказуючи жодних імен, лише ініціали. Підписалась вона псевдонімом. Відтоді за ґрати Волтер більше не потрапляв, а вона отримала оплачуване заняття, ставши Джерардом Бернсом. При цьому видавець і не здогадувався, що на нього працює жінка.

— Міс Фейт, леді Веллслі чекає вас.

Есмі підкралася стиха, Фейт тому й не здивувалася. Поквапливо склала аркуш, запечатала воском і посипала піском.

— Ось, — передала його служниці, підводячись. — Будь обережна.

— Як завжди, — всміхнулась та, приймаючи з її рук лист.

Есмі подобалися усі ці таємні справи Фейт, що стали і її життям також, куди краще ніж нудна робота звичайної камеристки. Вона задоволено поправила маленький бант на її сукні під грудьми, відзначивши, що новий силует личить її фігурі куди більше.

Леді Веллслі чекала підопічну надворі, роздаючи настанови дворецькому й декільком слугам.

— Поквапся, маємо прибути одними з перших, — звеліла візнику. А наступні слова сказала хрещениці, яка якраз підійшла до карети: — Інакше пропустимо усе найцікавіше.

Бал в Уествудів щороку збирав найбільше гостей, відповідно й найбільше пліток. Чверть години тряски в кареті й перед ними розчинились двері одного з найбагатших маєтків.

— Розважайся, люба моя, — приязно усміхнулась леді Веллслі, даючи підопічній повну свободу. Сама подалася до подруг, що зібралися за пуншем, обговорювати чергові плітки, якими, як була впевнена Фейт, тітка щедро поділиться з нею дорогою додому.

Гості з’їжджалися. Барвисті сукні найвідоміших матрон, стримані вбрання цьогорічних дебютанток, показово-галантні джентльмени різного віку й статусу, що гуртувалися за інтересами й політичними переконаннями. І зненацька Фейт усвідомила, що очі шукають його. Шукають там, де його бути аж ніяк не може.

— Фейт! — до неї, наближалась Велері. — Нарешті, — вхопила під руку, відводячи її під стіну. — Ти як? Усе добре?

— Не знаю, — зізналась чесно.

Щоб не привертати до себе увагу, Велері Таунсхенд відточеним рухом розгорнула віяло й ховаючись за ним, подивилась в бальний зал.

— Про записник хоч щось відомо?

Фейт похитала головою.

— Другий день від нього жодних вістей. Невідомість ця нестерпна, — тихо видихнула вона. — Його ніде немає. Враження, що маєток покидає ще до світанку. І в конторі не з’являється: служниця перевірила. Я не наважилась навідатись туди посеред білого дня. Підозрюю, навмисно це робить. Уникає мене, бо бачте, я заважаю йому. Але ж хіба можу інакше? Він і уявлення не має як я ризикую.

— Фейт, містер Коллінз впорається. Він розплутує найбезнадійніші справи й твою розплутає.

— Дуже сподіваюся. І ще сподіваюся, що не пошкодую про це рішення.

Витримавши паузу, Велері зиркнула на подругу.

— Гадаю, не пошкодуєш. Я бачила, як ти дивилася на нього. Тоді в парку, коли ми зустрілися після відкриття нинішнього сезону, щоб скласти план зустрічей клубу.

Фейт в нерозумінні закліпала очима, ніби це могло допомогти внести ясність у думки.

— Як я дивилася?

— Заглиблено, — Велері старанно сховала усмішку за віялом, — як на чоловіка, який щойно вийшов з твоїх мрій. Вельми цікавий погляд, скажу я тобі. В мене такий буває, хіба що коли пишу на полотні щось любе серцю.

— Що за фантазії, Вел?

Вкотре зітхнувши, Фейт і собі розгорнула віяло, що висіло на зап’ястку разом з бальною карткою. Сховавшись за ним, розсіяно повела очима залом і продовжила: 

— Єдине, що ти могла побачити в тому погляді — це вина. Хіба ж не знаєш, що я йому зробила?

Пари рядами шикувались до танцю. Обоє не зводили очей з того дійства.

— Кажеш, від детектива другий день вістей немає, — задумалась Велері. — Пам’ятаєш, що робила наша Вірджинія, коли їй треба було побачитися з тим, за кого вона не хотіла заміж?

Фейт пам’ятала. І ця думка весь вечір не полишала її та здавалася усе привабливішою. Настільки, що не минуло й години після повернення з балу, як вона, закутана в плащ, постукала у двері його маєтку. І, мов той злодій, роззираючись навсібіч, чекала поки хто відчинить. Але ніхто не поспішав.

За хвилин п’ять настійливих грюкань, двері таки розчинив сонний чи то лакей, чи дворецький зі свічкою у руці: визначити його ранг за одягом не вдалося.

— Доброї ночі. Чи можу я побачити містера Коллінза?

Чоловік придивлявся до неї недовірливо — так, мовби бажав переконатися чи вона це серйозно.

— Я повідомлю, — грюкнув дверима перед її носом.

“Приголомшлива гостинність!” Фейт спантеличено закліпала очима. Навіть всередину не впустив. Де таке взагалі бачено?

Поки вона боролась з обуренням, у вікні другого поверху запалили свічки. А через декілька хвилин до неї вийшов той самий слуга і провів у вітальню, залишивши на столі свічник із трьома недогарками. Світла катастрофічно не вистачало.

Джон Коллінз з’явився майже одразу. Полум’я свічки у його руці розхитувалося навсібіч, коли він підійшов до столу. Розтріпане волосся та розстебнута зверху сорочка, давали зрозуміти, що вона його розбудила. Хоча нічого дивного: за декілька годин світанок.

Він видавався втомленим і дивлячись на нього, Фейт вже не була настільки впевнена в тому, що ось так безцеремонно навідалася.

— Містере Коллінз, я вельми перепрошую за цей пізній візит, — спробувала вона хоч якось згладити ніяковість.