⚜Розділ 4. "Було незабутньо”

Фейт заледве встигала за Коллінзом, притримуючи капюшон на голові. Його плащ розвівався від швидкої ходи, трохи прикриваючи її від цікавих поглядів, що, наче змовившись, зиркали звідусіль.

Один вузький провулок змінив інший. Вона старалася оминати дрібні калюжі, але поділ плаща безнадійно забруднився багнюкою. Коли вони вийшли на пожвавлену рухом вулицю, черевики й узагалі мали плачевний вигляд.

Брязкіт дзвіночків вдалечині повідомляв про наближення кеба. Детектив зупинився. Обвів поглядом вулицю.

— Цього ви добивалися, слідуючи за мною?

Фейт намагалася віддихатись, роздивляючись його профіль. Хоч він нічим себе не видав — ні емоціями, ні голосом, але відчувала його невдоволення. 

— Ви про що?

Він повернувся до неї.

— Припускаю, вам не важко здогадатися ким ви стали для мене в очах тутешніх.

Замість того, щоб огледітися, подивитися на тих “тутешніх”, Фейт не відривала погляду від нього. Його очі мали золотистий відтінок — горіховий, а придивившись, можна було помітити вкраплення бурштину. Нарешті розгледіла. Відтінок небезпеки й гріха, саме так здавалося.

Усвідомивши, що безцеремонно витріщається, стріпнула віями й мовила, стараючись надати голосу безтурботності:

— Містере Коллінз, ви геть даремно переймаєтеся. Гадаю, в такому місці нікому немає справи до моєї репутації. Чи ви за власну так хвилюєтеся?

Він ніяк не відреагував, лиш декілька митей спокійно дивився на неї, поки в золоті очей миготіли темні іскри. Відтак повів головою убік дороги, спинив кеб.

— Прошу, — подав їй руку.

Фейт не розуміла його: то демонстративно показує, що йому байдужі світські умовності й правила хорошого тону, то поводиться, як джентльмен. Однак роздуми ті були зайвими. Загрібши однією рукою брудний поділ, вона подала іншу руку детективу й забралась всередину. Розправила плащ з підозрою спостерігаючи, як він віддавав наказ візнику. Здогадувалась, що може відіслати саму.

Але помилилась. Кеб хитнувся й Коллінз всівся на сидіння поруч. Дзвіночки весело задзеленькали, розбавляючи торохкотіння коліс.

— Я так розумію, ви не вийшли на слід записника, — порушила вона мовчанку.

— Ні, але вийду.

Його беззаперечна впевненість вселяла надію. Але те, куди рухався кеб викликало питання.

— Куди ми їдемо?

Він звів очі на неї, зустрілися поглядами.

— Відвезу вас додому.

Фейт розтулила вуста, але детектив виявився швидшим.

— Заперечення не приймаються, міс Роудон. Я планую покінчити з цим якомога швидше, а замість працювати, пильную вас. Так не піде.

— Але я не…

— Запевняю: те, чого ви так боїтеся — неможливе. Я не читатиму ваші записи, слово честі.

Фейт стулила вуста. “Невже це аж настільки очевидно?” — міркувала, опустивши очі на свої долоні.

Його рука знаходилася в якихось восьми дюймах від неї. Пальчаток не було. Схоже, детектив взагалі не носив їх. Поверхню руки перетинав блідий рівний шрам, що доходив до пальців. Поріз не інакше. Можна було лиш здогадуватися, хто його йому залишив та який шлях йому довелося пройти, щоб стати тим, ким він став.

— Я взяв вас сьогодні з собою, щоб ви не вешталися нетрями наодинці. Це єдина причина.

Вона підвела погляд.

— А я гадала, щоб налякати.

— Навіть не пробував, — серйозність у його голосі давала зрозуміти, що усе саме так і було.

Кеб повернув на Бонд-стріт. Вибоїн на дорозі значно поменшало й трясло вже не так. Детектив впівоберта роздивлявся вулицю, а вона крадькома роздивлялася його з-під опущених вій, ловлячи себе на думці, що досі їй не доводилося залишатися наодинці з чоловіком в одному екіпажі. Брати й кузен не рахуються.

— Містере Коллінз, дозвольте питання?

Він повернувся. Очі чекали продовження.

— В таверні я дещо почула, — продовжила Фейт, вкладаючи в голос спокій. — Почула, що зникають жінки. І одну з них знайшли мертвою. Ви розслідуватимете цю справу?

— Ні.

— Чому?

— Для цього існують констеблі.

“І не заперечиш”, — тихо зітхнула вона. Але довго мовчати не змогла.

— У тієї дівчини було тавро на плечі. Це дивно. Оскільки тавро начебто свіже, ймовірно, її затаврували вже після зникнення. Як ви гадаєте?

Фейт дивилася на нього й вже очікувала чогось в дусі: “Не старайтесь: жіночий розум не в змозі такого осягнути”. У її світі прийнято подібне, бо дівчина не може відкрито цікавитися чимось серйознішим за вибір сукні чи меню для вечері. Але Коллінз здивував:

— Вельми непогано, міс Роудон.

В його очах і ледь помітній усмішці, вона бачила схвалення. Це окриляло.

— Це щось символічне так? — допитувалася.

— Вочевидь.

Фейт примружилася, спостерігаючи за ним і її осяяла здогадка:

— Ви ж знаєте, що значить клеймо лілії на лівому плечі, чи не так?

Детектив не відривав від неї погляду.

— У Франції таке тавро ставлять шахраям і високооплачуваним повіям. Квітка, яку зображували на королівських мантіях, на тілі стала символом незмивної ганьби.

Різкий поштовх кеба, спонукав Фейт вхопитися за сидіння.

— Але ж ми не у Франції й тавро свіже.

— Тому у цій роботі й не все так просто.

Фейт тихо зітхнула, помітивши, що кеб наближається до маєтку. Візник зупинився перед самим в’їздом.

— Жанна де Ламотт, — промовив Коллінз.

— Хто це?

— Мемуаристка. Називала себе Валуа.

Фейт здивовано здійняла брови. 

— Королівська династія? А “називала” — значить її вже немає. Це якось пов’язано з тавром лілії?

— От і дізнаєтеся. Гадаю, від читання мемуарів шкоди вам не буде. Бо ж очевидно, що вам нічим зайняти вільний час.

Він визирнув, оглядів вулицю. Відтак зістрибнув на мостову й подав Фейт руку.

— Як тільки з’являться вісті у справі — я сповіщу вас, — пообіцяв, щойно її ноги торкнулися землі. — І не переймайтеся, міс Роудон, я знайду спосіб зустрітися з вами. А зараз ідіть в маєток. Не варто залишатися посеред вулиці, привертаючи зайву увагу.

Джон зачекав поки вона зникне за в'їздом і звелів візнику їхати в контору. Усі справи, якими він займався особисто, залишалися лише між ним та замовниками. Справи Фейт це теж стосувалося. Але були й інші — справи, які він доручав своїм помічникам, але намагався тримати на контролі.