⚜Розділ 3. “Тавро: лілія”

Фейт ніколи не плекала ілюзій щодо своєї зовнішності чи перспектив, але мимоволі таки порівняла себе з цією дівчиною. 

Порівняння було не в її користь: зависокий зріст, непримітні риси обличчя, фігура далека від ідеалу, пишний бюст, що аж ніяк аристократці не личить. Одним словом, стандарти краси не з неї писані. Тоді, як ця дівчина перед нею, мов та фарфорова лялька — ідеальна: очі кольору ясного неба, маленький ніс, акуратне підборіддя, заплетене у дві коси світле волосся з золотистим відливом. Очевидно, ще й від природи кучеряве, бо декілька завитків пружинками обрамляли обличчя. І навіть стара, блякла сукня з грубого сукна не могла приховати тонкого стану й гордої постави.

Погляд незнайомки випромінював радість. Непідробну, щиру радість направлену на Джона Коллінза. “Так радіють зустрічі з кимось дорогим серцю, не інакше”, — усвідомила Фейт.

— Фред сказав, що ти тут, я не повірила, — не зводила вона очей з детектива.

— Радий зустрічі, Саро, — ні його голос, ні обличчя не видавало жодних емоцій. — Я тут у справах 

Погляд білявки ще декілька митей жадібно вбирав його очима, а тоді допитливо пройшовся закутаною в плащ фігурою.

— А ви?

— Міс Вест, — з готовністю відповіла Фейт. Не називати ж справжнє ім'я.

Сара миттю втратила до неї цікавість і знову вп'ялася очима в Коллінза. Стисла перед собою руки.

— Джоне, в нас тут вчора сталося дещо жахливе.

— Чув.

І все? Фейт хотілося подробиць. Що такого жахливого могло тут статися? Але Сара проворно змінила тему:

— Таверна відчинена. Зайдеш до нас? 

Коллінз глянув на Фейт.

— Міс Вест, припускаю, сніданку вдома ви не дочекалися.

Фейт тільки й кліпнула. Очікувала чого завгодно: що вигадає якусь відмовку й відішле зараз же, чи відкрито накаже зникнути, але аж ніяк не того, що так легко покличе з собою. Відмовитися і не подумала б.

На її губах з’явилась ввічлива усмішка.

— Ви, як завжди, дуже проникливі, містере Коллінз.

Таверна, що знаходилася поруч, була й зовсім маленькою та вбогою. Дірява підлога, грубо обтесані лавки, два столи, похилена стеля, де ще й видно дах протікав, залишивши брудні патьоки на стіні у кутку. А густе, затхле повітря, до якого домішався запах випивки, надійно та безповоротно відбив не те, що апетит, а й бажання перебувати у її стінах.

— Прошу, міс Вест, — Джон відірвав її від споглядання тієї убогості й вказав на лавку.

“Тепер зрозуміло, чому взяв з собою, — роздумувала Фейт, поглядом визначаючи найменш забруднений край дошки. — Доведеться показати йому, що я не з лякливих”.

Варто було їй примоститися на краєчок, як перед нею опинилася миска рідкої вівсяної каші. Іншу миску Сара поклала навпроти, очевидно, призначалась вона Коллінзу.

— Пригощайтесь.

Фейт відірвала погляд від миски й глипнула на детектива, але він дивився у бік шинквасу.

— Маю з деким переговорити, — повідомив він, перш ніж направитися в той бік.

“Він же не надумав покинути мене тут?” — похмуро міркувала Фейт, поки очі проводжали його спину, аж поки та не зникла в прикритому рядном отворі.

— То ти його нова забавка? — прозвучав над нею голос Сари.

Фейт на якусь коротку мить втратила дар мови.

— Ні, — заледве спромоглася на відповідь.

Дівчина не повірила, що читалось в зневажливій, сумній посмішці, яка викривила її губи, начисто стираючи з обличчя ту невинність, яку воно недавно випромінювало. 

— Не тішся, це не надовго, — тільки й сказала. Відтак розвернулася й гордо пішла за шинквас.

Фейт тихо зітхнула, краєм ока спостерігаючи, як вона посунула барило й вхопивши ганчірку, обома руками взялася терти стійку, ніби на ній бажала вимістити свої душевні переживання.

Двері з гуркотом розчинились. В таверну зайшли двоє чоловіків. 

Щоб не привертати до себе увагу, Фейт схилила голову над мискою, ще нижче насуваючи на чоло капюшон.

— Джину неси! — вигукнув один з них, всідаючись за сусідній столик.

— Швидше давай! — гаркнув інший. — Чого ця дівка така повільна? — буркнув, навмисно голосно.

Сара на те не зважала. Проворно шмигнула до їхнього столика з кухлями й майнула назад за шинквас.

— Та дівка зі стічної канави, — притихло заговорив один з чоловіків, — я був там, коли її діставали. Своїми очима бачив. Констеблі нікого не підпускали, але я бачив.

Фейт принишкла, уважно прислухаючись до їхньої розмови.

— Вона була роздягнена, — продовжив чолов’яга. — А знаєш, що в неї на лівому плечі було?

— Кажи.

— Тавро квітки. Говорять, лілія, — він гучно відсьорбнув джину. І додав: — Свіже тавро.

В розмові наступила пауза й Фейт, боячись, щоб її не засікли за підслуховуванням, вхопила ложку, та взялася перемішувати рідку вівсянку.

— Може то гробарі? — висунув припущення інший. — До цього пропадали тільки з робітничих будинків, тепер — і з наших вулиць.

— А чого ж в нас тільки дівки пропадають?

— З дівкою легше вправитись.

— Не гробарі це, — чолов’яга ляснув кухлем по столу. — Гробарі заробляють на тілах, а цю дівку викинули в канаву.

Фейт подумки погодилася з ним. Гробарі викопують тіла з могил, щоб продавати їх тим, хто медициною займається. До неї доходили чутки, що посилена охорона кладовищ спонукала їх трохи видозмінити заняття і вони стали полювати на живих — людей з робітничих будинків, тих, кого не шукатимуть. Але, хай там як, для гробарів тіло — заробіток. Більше того й ставити тавро їм потреби немає.

Ця історія попри свою моторошність усе більше зацікавлювала її.

— Позаминулої ночі знов пропала одна з наших, — продовжив чолов'яга після паузи. — Четверта.

— Бо не треба вештатись ночами де попало, — гидко гиготнув інший.

Фейт не стрималась і крадькома зиркнула туди, наштовхнувшись на дрібні очиська. 

Це було помилкою. Кухоль з джином в руці чолов’яги завмер на півдорозі. Крива посмішка поширшала.

— Глянь, — кивнув він приятелю, вказуючи на неї.

Дівчина миттю вткнула погляд в миску, тим самим ще нижче насуваючи капюшон на чоло. Завзято колотила вівсянку, краєм ока спостерігаючи, як він підвівся й рушив до неї.