©, Лореін Владислава, 2024
“До опівночі моя”
Якби не відчай, вона б ніколи цього не зробила. Та відчай штовхає на сміливі й часом безглузді вчинки.
Міцніше стуливши краї капюшона під підборіддям, Фейт пришвидшила ходу. Темряву ледь-ледь пробивало мляве світло ліхтарів. Дощ посилювався. А вона невпинно водила очима стінами будинків відшукуючи потрібний в тій темноті.
Почувся брязкіт дзвіночків. Поруч промчалась карета, навсібіч розкидаючи бризки з дрібних калюж. Дівчина й не старалася сховатися від них: не до того було.
Двадцять перший. Зупинилася.
Крадькома роззирнулась, чи ніхто не бачить й шмигнула до входу.
Важкі дерев'яні двері противно рипнули й серце пришвидшило биття. “Та чому ж ніхто не змастить ті петлі?” — кривилась, стараючись причинити їх якомога тихше. Як здогадалась, що усе навмисно і він вже знає, що хтось навідався.
На зустріч вилетів довгов’язий хлопчак в темній одежині з червчатою крайкою.
— Чим можу служити?
Вона прочистила горло, надаючи голосу впевненості:
— Містер Коллінз нині тут?
— Я повідомлю, — похопився служка.
— Не варто, — спинила його й сміливо рушила вглиб вузького коридору до дверей в кінці.
В ніздрі вдарив запах горілого. Світла не вистачало. Лиш закопчений каганець тлів у кутку. Фейт зупинилась біля нього. Зачекала якусь мить: якби помилилась — служник зупинив би її, вказав на помилку, адже помітила ще одні двері. Виходило, таки не помилилась.
“І відступати пізно”, — подумала, набираючись сміливості. Відтак постукалася й не чекаючи відповіді, сміливо зайшла всередину.
Чоловік, що сидів навпроти масивного столу, підвів до неї погляд. Свічка перед ним ледве жевріла. Схоже було, що папери настільки поглинули його, що досі він нічого довкола й не помічав.
Фейт скинула з голови капюшон, струшуючи бризки дощу, що розлетілися по боках і спостерігала за тим, як він згріб аркуші в акуратний стос та згорнув теку.
“А встати й не подумав", — завважила подумки. Втім нагадала, що нічого іншого від нього чекати й доводиться: він далеко не джентльмен, зате найкращий детектив.
Вона злегка занервувала, думаючи з чого б то почати розмову. Тим часом Джон Коллінз відсунув теку вбік від себе й обіперся на спинку крісла, не зводячи з неї погляду.
На ньому не було шийної хустини й розстебнутий комір сорочки оголював шию та краєчок грудей. І їй треба було б відвести погляд, та натомість, він наче прилип.
— Чим зобов’язаний, міс Роудон?
Ця його обізнаність, безперечно, збентежила й обірвала ті оглядини. Вона не могла зрозуміти звідки він міг її знати. Їх ніколи не знайомили, вони ніде не перетиналися, хоча свого часу вона багато проблем йому принесла, які в підсумку й узагалі ледь не коштували йому життя.
Та він того знати не міг. Як не міг знати й того, що скандально знаменитий Джерард Бернс, який веде колонку світської хроніки в “Таймс”, викриваючи таємниці відомих та багатих — це і є вона.
— Мені потрібна ваша поміч, — швидко опанувала себе.
— Уважно слухаю.
— В мене дещо зникло. Допоможіть знайти.
— Що саме?
— Особиста річ.
— Міс Роудон, будьте ласкаві, трохи детальніше, — незворушність у його тоні викликала у Фейт тихе зітхання.
Так і не дочекавшись запрошення сісти, вона підійшла до столу й примостилась на стілець навпроти нього. Долоні склала на колінах. Тепер вона могла роздивитися обличчя: глибокі очі, що у мерехтінні свічки здавалися темними, широке підборіддя, завитки в’юнкого короткого волосся, легку щетину. Визнала: його зовнішність очам приємна, нічого правди таїти.
Перевела погляд на свічку. Прикинула, що її вистачить не більше, ніж на хвилин п’ять від сили й повідомила:
— В мене зник записник. Його вкрали.
На мить у кімнаті запала тиша й лише цокання годинника порушувало її.
— Боюсь розчарувати вас, міс Роудон, та пошук викладених на папері фантазій, — не моя спеціалізація.
— Хто дав вам право ображати мене? — миттєво обурилась Фейт. — Ніяких фантазій там немає!
— То, будьте ласкаві, пояснити до пуття, що ж тоді там наскільки важливе?
— Таємниці.
— Ваші?
— Не лише, — зізналась вона неохоче. — Та яка вам різниця врешті-решт? Я ж заплачу… — вона затнулась, згадавши, що до нього звертаються найтитулованіші й найбагатші. — Тільки дозвольте спитати: скільки це коштуватиме?
Детектив незворушно дивився на дівчину перед собою. На її горду поставу, на те, як сміливо трималася, як впевнено говорила з ним. І, звісно, знав, що рід Роудон й так заледве зводив кінці з кінцями. Дешева підробка брошки, що зчіплювала краї її плаща-накидки, як ніщо інше підтверджувала це. Їхнім залишався лиш баронський титул. Він розумів, що у дівчини перед ним, навряд чи вистачить коштів на оплату його послуг. Та його зупиняло не це.
— Я поки не погодився, міс Роудон, тож обговорювати вартість моїх послуг зарано.
Фейт закліпала очима, явно не очікуючи подібного. Нахмурила брови.
— Можу я дізнатися причину ваших вагань?
— Ви зі шляхетних, — мовив він з легким прижмуром. — Сам факт того, що навідались сюди, розмовляли зі мною, погубить вашу репутацію. Це доволі нерозважливо.
"Якщо спливе інформація про записник, від репутації й так нічого не залишиться, як і від життя", — майнуло в її думках.
— Нерозважливістю було б не спробувати. Якби у мене був вибір, я б до вас не зверталася.
— Охоче вірю, — кивнув детектив, відчуваючи усю глибину її невдоволення.
Після тих слів вона стиснула губи, мов ображене дівчисько, але йти вперто не збиралася. І він усвідомлював це.
— Ваші таємниці протиставлені репутації?
Фейт завмерла. “Ніщо не може сховатися від його пронизливого погляду”, — згадала слова подруги, яка й порадила звернутися до нього.
— Цілком можливо й чомусь більшому, — відказала похмуро.
Бо як тільки правда спливе, він першим забажає поквитатися з нею. Чомусь в цьому вона майже не сумнівалася.
#5176 в Любовні романи
#164 в Історичний любовний роман
#171 в Історичний роман
Відредаговано: 23.06.2024