Розділ 3

— Повірити не можу, що ти дійсно це зробив, — сказала Віка, коли ми з дівчатами у німому здивуванні витріщалися на Матвія, який тільки трішки почервонів, але здавався повністю впевненим у собі.

Матвій був абсолютно простецьким хлопцем, який любив своє село і мріяв заснувати своє власне велике фермерське угіддя десь на обрії. Він мав чарівну усмішку, кучеряве волосся, видовжене підтягнуте тіло, яким любив час від часу хвалитися. Очі його були, як розтоплений мед, від чого вони здавалися то хитрими, то добрими — все залежало від того, чи зжмурив він очі. Вчився він на підприємницькій справі в нашому університеті, тому ми час від часу бачилися то на спільних парах, то у вільний від навчання час.

— Так. Я дійсно привів її на побачення до нашої ферми. Це була максимально романтична атмосфера, і їй навіть, можливо, сподобалося.

— Можливо? — насмішливо кажу.

— Ну. Можливо, вона очікувала чогось іншого, але мені здалося це класною ідеєю. Вона не фанатка ферм, скажімо — вона їх ненавидить, — хлопець хитнув головою і ніяково усміхнувся. — Але їй я точно сподобався.

— Це вона тобі сказала? — питає Таня.

— Ні, це я так думаю. Я бачив це по її обличчю.

— А як так вийшло, що Анюта вирішила піти з тобою на побачення? — Таня запитально піднімає брови, з легкою усмішкою на губах.

І я повністю з нею погоджуюся, хоч і не сказала про це вголос.

Анюта була красивою дівчиною з міста, яка мешкала у цілому замку й мала завжди якогось заможного і спортивного бойфренда, який підходив би їй під статус.

— Тань, ти мене ображаєш, — відказує Матвій, характерно склавши руки на грудях.

— Ой, не ображайся. Це аж ніяк не камінь до твого двору. Просто я час від часу спілкуюся з Анютою, то я помітила її типаж. Вибач, але ти до нього не відносишся.

— Тепер ясно, якої ти про мене думки, — жартівливо-сердитий тон Матвія викликав у нас усмішку. — Але так, вона погодилась на це тільки, щоб я від неї відстав, а ще я виграв з нею спір.

— Ти ще й заклався з нею! Не можу повірити в це! — приголомшливо вигукнула Віка.

— Так...

— Добрий день, студенти! — аудиторією різко розійшовся глибокий чоловічий голос. Всі одразу позамовкали, повернувши голови до винуватця звуку. — Я Сокіл Адам Матвійович, новий викладач з дисциплін таких, як історія та література. І новий куратор групи ЛН четвертого курсу.

Біля дошки стояв наш новий викладач і куратор. Це був той самий чоловік, якого ми бачили на вході в університет. Його сорочка сиділа точно по рельєфу накачаного тіла. Постава пряма, руки були опущені по боках тулуба. Він мав вигляд, ніби не дасть нікому залізти собі на голову.

В цю мить майже всі студентки попадали в оніміння і повне блаженство від нового викладача. Зуб даю — на нього відкрито полювання.

— В нас історія, але спершу...

Що вже казати за інших, якщо на одну мить і я зависла, але думки одразу стрибнули на інше. Мені знову потрібно складати екзамени, щоб ще раз довести, що варта цього місця. Що я здійсню свою давню заповідну мрію і нарешті відвідаю Лондон.

Щось тривожне в моїх грудях зачепило мене. А якщо я не впораюся? Якщо хтось підготується чи вивчить краще за мене? Якщо... Якщо...

— Студентко Ластівко, ви мене чуєте?

До мене хтось звертався. Я вийшла з трансу. Це Адам Матвійович, який підійшов ближче до нашого ряду, очікуючи на мою відповідь.

— Так, я чую вас.

— Вас уже повідомили про перездачу екзаменів? — питає наш новий куратор.

Я важко ковтаю слину і дивлюся на нього.

— Так, мене повідомили про це.

— Добре. Тоді скажу всім, що ваш шанс потрапити у Лондон по обміну знову дійсний.

Хтось радісно вигукує, а в мені щось на мить обривається.

— А тепер почнімо лекцію.

Скільки я б себе не втішала, журба вже заселилася у моєму серці. Я намагалася надати своєму обличчю невимушений вигляд, але по тому, як на мене зиркнув Адам Матвійович і дівчата, нічого мені не вдалося.

Час повертатися до навчання.

Зараз ми проходили Японію — ще одну мою мрію, яка, здається, ніколи не здійсниться, але це ніколи не заважало мені розклеювати фотографії цієї країни на моїй карті бажань щороку. Ну а якщо цього разу всесвіт мене почує? Я б точно придбала собі кімоно і ходила в ньому, доки не приїхала б додому.

Я старанно виводила усі історичні дати, ловила кожне слово нового викладача, якого неймовірно цікаво було слухати. Наш старий куратор теж мав цікавий темп розмови і досить приємний голос, але зараз це був маленький екстаз.

Адама Матвійовича було, безперечно, дуже приємно слухати. Він розказував, махаючи руками, ніби уродженець Італії, але, як пізніше виявилося, він і є напівіталійцем. Його мати, Франческа Лордольче, була досить відомою людиною як тут, так і у своїй Європі. Її приголомшливі творіння в моді викликали захват майже в кожній країні! Я давно чула про неї і навіть у підлітковому віці намагалася шити за її зразком. Вона ще активно вела YouTube, і це дійсно була чудова і мила жінка, дуже талановита при цьому.

Адам Матвійович проходився між нами, і я відчувала аромат, який від нього йшов. Це ті самі дорогі, гіркуваті парфуми, які пасують таким чоловікам. Викладач не просто розповідав про давні часи Японії, а ще й усіх зачарував. Особливо дівчат, бо ті заглядали йому до рота, ловлячи кожен порух його великого, підкачаного тіла.

Зараз мова зайшла про період «Сенґоку» XVI століття. Цей період ще називають «епохою воюючих князівств».

— Це був час політичної нестабільності, феодальних воєн і боротьби за владу між різними даймьо. Також це період, коли всім нам відомі самураї набрали популярності у своїй справі. Японія зазнавала змін через поширення європейських впливів, зокрема місіонерів-єзуїтів.

Професор на мить замовк, зупинившись навпроти одного зі студентів, який ніколи не відзначався старанністю у навчанні, лише час від часу займався дурницями.