розділ 2

Я обов’язково маю підготувати план відвідування всіх визначних місць Лондона! Тієї ночі я так і не змогла заснути, тож просто підскочила з ліжка, розгорнула ноутбук і почала моніторити цікаві локації Англії. Невже я справді побачу все це на власні очі? Це неймовірно... Я так довго йшла до цієї мрії. Сама. Без допомоги батьків чи великих грошей.

Ще кілька років тому я плакала над зошитами з іноземних мов, нескінченно гортала англійські, німецькі та іспанські стрічки новин, щоб вловити саму суть живої мови. І все це було недарма.

Коли план був готовий, я лягла поспати бодай годину. Прокинувшись, дізналася, що першої пари не буде, тож знову провалилася в сон. З приємної дрімоти мене вирвав дзвінок старости. Тетяна телефонувала лише у справах. Вона була успішною, вродливою та доброю дівчиною, яка завжди була рада допомогти.

— Привіт, Карішо, можеш говорити? — запитала вона.

— Так, звісно, — відповіла я хрипким спросоння голосом. — Щось сталося?

На тому кінці дроту важко зітхнули. Я почула нервовий стукіт нігтів по столу.

— Заступник завідувача кафедри та наш куратор хочуть поговорити з тобою. Є важливі новини щодо обміну студентами з Англією.

Серце на мить зупинилося, а потім забилося вдвічі швидше.

— Що сталося, Тань? — налякано перепитала я, різко сідаючи на ліжку.

— Я нічого не казатиму, просто передаю прохання. Йди вже, вони на тебе чекають. І ще... ти з усім впораєшся, — вона поклала слухавку.

У горлі миттєво з’явився клубок. Я схопилася з ліжка, вихопила з шафи перший-ліпший одяг і вилетіла з дому, навіть не поснідавши. Голова йшла обертом від тривоги. Останні слова Тані крутилися в думках набридливою мухою. Я майстер накручувати себе, можливо, приводу для паніки й немає? Але спокій покинув мене.

У кабінеті

Я сиділа у приймальні, чекаючи, поки мене покличуть. За хвилину запросили зайти. Як не дивно, у кабінеті було повно людей. Вони чекали на мене з серйозними обличчями за пустими столами.

— Прошу, студентко Ластівко, сідайте, — промовив ректор, вказавши на вільний стілець.

Я відчувала скутість під цими поглядами та перешіптуваннями.

— Карино, вам уже повідомили, що у вас новий куратор? — запитав заступник завідувача кафедри філології.

— Так, я чула про це, — покірно відповіла я.

— Це добре. Ви вже розмовляли зі старостою групи? Вона розповіла деталі ситуації, що виникла з програмою обміну?

— Ні, вона сказала одразу йти до вас.

— Отже, — почав ректор, зустрівшись зі мною поглядом, — ваш колишній куратор відповідав за організацію обміну. Він звільнився, а новий керівник не згоден із результатами певних іспитів. Тому Адам Матвійович вирішив провести повторні екзамени зі своїх предметів: історії та літератури. У вас є запитання?

— Так. Я просто не розумію... — я ковтнула слину й підсунулася ближче до столу. — Все вже було узгоджено й підтверджено. Іспит був максимально прозорим, я показала себе з найкращого боку, і ви самі були свідками. Чому потрібен повторний екзамен? Що саме викликало сумнів у моїх результатах?

Присутні перезирнулися, ніби знали щось, чого не знала я. Дискомфорт став майже фізичним.

— Ми впевнені, що ви все склали чесно, — втрутився заступник завідувача, намагаючись заспокоїти мене мімікою. — Просто наш новий куратор ще не обізнаний з можливостями кожного студента. До того ж... ваш батько колись був професором у нашому університеті, мав високу посаду. Розумієте, могли виникнути припущення про старі зв’язки. Ми переконані, що це не так, але нове обличчя — нові правила. Нікому немає довіри.

Я сиділа приголомшена. Що ж, нехай. Я знову доведу всім, що маю право на це місце.

Мій батько справді працював тут, коли я ще ходила до школи. Але після певного непорозуміння його звільнили, що залишило сім’ю без грошей. Відтоді він працював ким завгодно: писав статті, книги, робив репортажі за копійки. Згодом зупинився на репетиторстві з німецької. Мій старший брат теж працював і відкладав гроші — як виявилося, на подарунки своїй дівчині.

Мама ж займалася манікюром удома, але всі зароблені гроші витрачала на шопінг для себе та молодшої сестри Ніки. Я теж підробляла репетиторкою, щоб мати бодай якісь кошти на власні потреби, і зі своєї невеликої стипендії намагалася купувати продукти додому раніше за батька. Він завжди ходив з опущеною головою, намагаючись дати нам усе: братові на футбол, мені на курси, сестрі на танці. Грошей катастрофічно не вистачало. Інколи він брався за найважчу роботу — навіть прибирав на церковному подвір’ї. Ті похмурі часи нібито минули, але їхній подих я відчувала й досі.

Якось я знайшла підробіток для сестри у фургончику з морозивом, але вона навідріз відмовилася. У своїх мріях Ніка була або популярною акторкою, або дружиною мільйонера. Це було суто материнське виховання.

Я повернулася в реальність.

— Ми дійшли згоди? — запитав ректор.

— Так, звісно, — відповіла я тихіше, ніж хотілося б.

— Тоді ви вільні. Ми у вас віримо.

Я вийшла з кабінету на слабких ногах. У горлі стояв спазм від нервів. «Я впораюся. Знову впораюся», — повторювала про себе. На вулиці нарешті стало легше дихати.

— Карино! — гукнув хтось.

Це були мої подруги. Але першим я помітила автомобіль, з якого вони вийшли — новенька «Ауді» прямо з салону. Блакитна мрія мого брата.

— Ти як? — запитала Таня.

— Всі результати з історії та літератури анулювали.

Вікторія вражено підняла брови, поправляючи кучеряве волосся, що падало на обличчя.

— Це через нового куратора? — уточнила Віка.

— Так, він хоче особисто перевірити знання перед поїздкою.

— От покидьок! — вигукнула Віка.

— Це через те, що твій батько тут викладав? — Таня, як завжди, влучила в саму суть.

— Так.

Я нарешті видихнула, відчуваючи, як тілом проходить легке тремтіння. Кляті нерви.

— Ти сто відсотків впораєшся, — підбадьорила Віка.