Розділ 20. У понеділок

Понеділок

У холодильнику залишилося три відкриті банки гірчиці. Гостру привезла Олеся, зернисту купила Ірина, а третю, з яблуком на етикетці, напевно, Марта. Надія зробила собі бутерброд і прибрала дві банки в глибину полиці. До наступних гостей вистачить однієї.

Лис уклався під батареєю, на підвіконні стояв Назарів паперовий літачок, а біля дверей залишився Мартин плащ. Надія згадала, що треба написати дочці, проте спочатку поставила чайник. Сьогодні ніхто не збирався виходити до сніданку.

На столі лежала записка з трьома номерами телефонів. Ірина залишила контакт юристки, Марта — перевізника, Олеся — майстра, який перекривав дах. Надія поклала записку до синьої теки, а саму теку відсунула від тарілки. Снідати з документами їй набридло.

Першою написала Марта. Надіслала фотографію з недільної зйомки — ту, де Надія стояла біля хвіртки з Лисом. На великому екрані телефона було видно навіть маленьку пляму на рукаві светра, якої вона раніше не помічала.

«Нічого не виправляй на обличчі», — написала Надія.

«Я й не збиралася. Тільки приберу з кадру відро біля паркану».

«Відро залиш. Воно моє».

За хвилину прийшло голосове повідомлення з Мартиним сміхом. Донька повідомила, що доїхала без пригод, а майстрові щодо верстака поки не телефонуватиме: спершу хоче розібратися, навіщо той їй насправді потрібен. Надія прослухала повідомлення двічі.

******************

Об одинадцятій зателефонувала Світлана. Надія стояла на подвір’ї й збирала яблука, що попадали за ніч. Вона витерла руку об фартух і прийняла дзвінок.

— Максим із Вірою дивилися другий будинок, — повідомила рієлторка. — Їм там не підійшло розташування. До вашого вони готові повернутися, але назвали орієнтовну суму.

Світлана назвала її. Надія поставила кошик на землю. Ціна була помітно нижчою за межу, яку вони в суботу порахували з Олесею, — настільки, що після переїзду й необхідних витрат у неї майже не залишилося б резерву.

— Це їхня остаточна пропозиція? — запитала вона.

— Поки усна. Вони ще не замовляли технічного огляду. Посилаються на стан електрики й можливий ремонт порога та вікон. Я думаю, що простір для переговорів є, але не можу обіцяти.

Надія подивилася на будинок. З вікна кухні визирала фіранка, яку Ірина без кінця поправляла перед оглядом. На північній стіні виднівся край грушевої тіні.

— За таку суму я не продам, — сказала вона.

— Я можу передати зустрічну пропозицію. Ви назвете ціну, від якої готові обговорювати умови, а вони вирішать, чи варто приводити майстра.

— Назвімо нашу. Ту, що стоїть в оголошенні, поки не змінюємо. Я розумію, що торг можливий, але не хочу починати з такої знижки.

Світлана записала відповідь і запитала, чи Надія не передумала продавати.

— Ні, — відповіла Надія. — Але й поспішати з невигідною угодою я не буду.

Неприємно було відмовляти людям, які їй сподобалися. Вона уявила Назара біля гойдалки, Максима в майстерні, Віру біля кухонного вікна. Хотілося, щоб їм тут було добре, але не ціною власної безпеки.

Вона відібрала цілі яблука й віднесла до комори. Підгнилі склала окремо: Галина казала, що ними можна підгодовувати курей у знайомої.

Після обіду задзвонив телефон. На екрані висвітилося Іринине ім’я.

— Мамо, тобі зручно говорити?

— Зручно. Я вдома.

Ірина якийсь час мовчала. Надія чула віддалений шум машин і зрозуміла, що донька, мабуть, вийшла з квартири.

— Учора ми вирішили, що будемо розлучатися, — сказала Ірина. — Не оформили нічого, звісно. Але вирішили.

Надія притиснула телефон до вуха. Вона знала Сергія двадцять років і не відразу уявила, як зміниться їхнє спілкування.

— Тобі дуже важко? — запитала вона.

— Так. Найгірше те, що я весь ранок хочу йому написати. Не про квартиру. Просто спитати, чи поснідав. Ми завжди так робили, якщо хтось раніше виходив.

Надія сіла на лавку біля ґанку.

— Можеш не вирішувати сьогодні, що робити з кожною звичкою, — сказала вона.

— А мені здається, що я вже повинна. Учора все було зрозуміло, а сьогодні я дивлюся на його чашку й починаю сумніватися, чи правильно ми зробили.

— Ти можеш сумувати за ним, навіть якщо розлучення — правильне рішення.

— Я знаю. Сергій майже так само сказав. І мене це тоді розсердило.

Вони обидві тихо засміялися. Ірина розповіла, що вони домовилися не продавати квартиру поспіхом, звернутися до оцінювача й окремо обговорити, хто житиме там до угоди.

— А в тебе як із будинком? — запитала вона.

— Покупці назвали невисоку суму. Я відмовилася від неї. Світлана передасть нашу відповідь.

— Тобі потрібна допомога з переговорами?

Надія усміхнулася.

— Поки ні. Якщо знадобиться, я попрошу.

Ірина помовчала, тоді сказала:

— Я хотіла запропонувати приїхати на вихідних. Просто в гості, без документів. Але не знаю, чи ти не втомилася від нас за цей тиждень.

— Приїжджай, якщо хочеш. Тільки не обіцяй завчасно. Побачиш, як складеться в тебе.

— Добре. Мамо, я рада, що розповіла тобі.

— Я теж, доню.

Лис підкрався до лавки й поклав їй голову на коліно. У нього була мокра шерсть на шиї: знову поліз до заростей біля сараю. Надія витерла її краєм фартуха.

О п’ятій до хвіртки підійшла Галина з порожнім відром. Побачивши яблука, схвально цмокнула язиком.

— Заберу. А то мої знайомі вже думають, що в тебе не сад, а яблучна фабрика. Я їм казала: почекайте, ще трохи — й закриється.

— Не поспішай мене виселяти.

— А я й не поспішаю. Хто мені тоді пояснюватиме, що я неправильно підрізаю троянди?

Галина набрала яблук, поставила відро біля ніг і подивилася на Надію.

— Як воно — самій після такого гармидеру?

— Дивно. Я вранці шукала четверту чашку, хоча чай пила одна.

— Звикнеш. А може, й не захочеш. Твоє діло.

Надія розповіла про телефонну розмову зі Світланою. Галина сказала, що Максим, мабуть, торгується, як кожен, хто збирається витратити великі гроші.