Розділ 19. Після шостої

Неділя

Чайник вимкнувся. Сергій сидів навпроти Ірини, поклавши долоні на стіл. Між ними стояв пакет із печивом, один край якого розмок від дощу.

— Ти сказав, що тобі теж страшно, — нагадала Ірина.

— Так.

— Чого саме?

У Сергія була свіжа подряпина біля підборіддя. Колись Ірина принесла б перекис і докорила, що він знову голився поспіхом. Сьогодні вона нічого не спитала.

— Що ми зараз почнемо говорити й закінчимо тим самим, чим закінчували останні два роки. Ти пояснюватимеш, що я неправильно зрозумів. Я пояснюватиму, що зовсім не це сказав. Потім комусь набридне, і ми розійдемося по кімнатах. Тільки цього разу мені нікуди буде йти, крім дверей.

— Я не збираюся тебе виганяти.

— Я знаю. Тому й прийшов.

Сергій налив чай і посунув до неї печиво. Ірина відмовилася, але за хвилину взяла одне — з лимонною глазур’ю. Такі вона колись купувала йому під час застуди.

— Я думала, ти повернешся, — сказала вона.

— Розумію.

— Ні, не зовсім. Я не просто сподівалася. Я жила так, наче ти поїхав у відрядження. Не чіпала твої книжки. Не переставляла лампу біля дивана. Коли хтось питав про тебе, казала, що ти на роботі.

— Мені шкода, що ти мусила вигадувати.

— Ти міг сказати, що не збираєшся назад.

— Я сам не знав цього в серпні.

Ірина відклала печиво. Зараз вона могла б запитати, коли саме він зрозумів, що не повернеться, вимагати дати, обставин, певного доказу. Натомість подивилася на недопиту чашку й сказала:

— А тепер знаєш?

— Так. До того життя, яке ми мали, я не повернуся.

— А до мене?

Сергій потер великим пальцем старий рубець на долоні. Ірина пам’ятала, як бинтувала поріз, а вони обоє сміялися з його незграбності.

— Я не знаю, як повернутися до тебе, не повернувшись у те саме життя, — відповів він.

Ірина відчинила вікно. Одинадцять років тому вони довго вибирали між цією квартирою та іншою, ближчою до центру. Ірина наполягла на цій через світлу кухню. Сергію подобався інший район.

— Ти ж тоді хотів жити ближче до роботи, — сказала вона вголос.

— Коли?

— Коли ми купували квартиру. Я тільки тепер згадала.

— Було таке. Але тут теж нормально. Я не страждав усі одинадцять років через зайві двадцять хвилин у транспорті.

Вона вже намагалася знайти в минулому першу помилку. Сергій помітив це.

— Справа не в квартирі. Ми обоє її любили. Пам’ятаєш, як фарбували стіни?

— Ти переконував мене, що стеля рівна, хоча в кутку був горб.

— Він досі там.

Вони обоє всміхнулися.

— Я намагалася зробити наше життя зручним, — сказала вона. — Навіть коли ти не просив. Мені здавалося, якщо все встигнути й передбачити, у нас буде більше часу одне для одного.

— А потім ми розучилися бути разом навіть у вільний вечір.

— Ти теж міг щось запропонувати.

— Міг. Я часто думав: якщо їй так важливо, нехай буде по-їїному. Не тому, що завжди погоджувався. Просто мені не хотілося сварки через кожну дрібницю. Пам'ятаєш, як я хотів змінити роботу?

Два роки тому Сергієві запропонували цікавішу роботу, але з меншою зарплатою. Ірина порівняла витрати, страховки, знайшла погані відгуки про фірму. Сергій залишився на старому місці.

— Я боялася, що тебе обдурять, — сказала вона.

— Знаю. Ти шукала інформацію для мене цілий вечір. Але я хотів, щоб ти спочатку спитала, чому мені потрібно звідти піти. Я тоді вже не міг дивитися на свій кабінет. Уранці сидів у машині біля офісу, поки не наставав час заходити.

Ірина повернулася до столу.

— Ти мені цього не казав.

— Ти маєш рацію. Не казав. І це моя відповідальність, а не тільки твоя. Я навчився відмовчуватися так добре, що ти часто справді не мала звідки знати.

Ірина могла б і далі з’ясовувати, хто чого не сказав. Натомість запитала:

— Із роботою тепер краще?

— Перейшов в інший відділ у вересні. Не ідеально, але краще. Ти навіть не знала, правда?

Вона похитала головою. Сергій уперше за вечір відвів погляд.

— Я не сказав, бо подумав, що ти сприймеш це як доказ: без тебе в мене все налагодилося. А я не хотів тебе ранити.

— А вийшло, що ти живеш три місяці й навіть не розповідаєш мені, де працюєш.

— Так.

— Знаєш, я іноді чекала, що в тебе щось не вийде, — сказала Ірина. — Що ти подзвониш і попросиш допомоги. Мені соромно, але я справді цього чекала.

Сергій перестав крутити чашку за ручку.

— А я саме цього й боявся, — відповів він.

Поки Сергій допивав чай, Ірина дивилася на його руки й збиралася з духом.

— Ти хочеш розлучитися? — запитала вона.

— Так, Іро. Думаю, так. Я не хочу обіцяти тобі ще одну спробу тільки тому, що мені шкода нас обох.

Ірина відчула, як холодіє живіт. Сергій потягнувся до її руки, але зупинився посеред столу.

— Вибач, — сказав він.

— Не вибачайся зараз. Мені треба кілька хвилин.

Ірина вийшла на балкон без куртки. Унизу запалилися ліхтарі, сусіди виносили сміття, біля гаража хтось складав зимові шини. Вона думала, де лежить страхова папка і чи доведеться переоформлювати інтернет. Дрібні справи настирливо лізли в голову, коли думати потрібно було зовсім про інше. Телефон завібрував. Марта надіслала в сімейний чат ранкову фотографію під липою: «Іро, скажи, що цього разу немає зауважень до композиції».

На знімку Марта ледь нахилилася вперед, Олеся примружила око, а сама Ірина тримала матір за плече. Вона не пам’ятала, коли поклала руку.

«Ніяких зауважень», — відповіла вона.

Олеся написала, що сіла в автобус. Сергій залишався на кухні. Він не пішов, поки Ірина просила побути самій. Вона повернулася до нього хвилин за десять.

— Холодно? — запитав він.

— Трохи.

— Можемо завершити іншим разом.

— Ні. Якщо ти готовий, поговорімо про квартиру.

Він кивнув і витягнув із кишені штанів складений аркуш.