Розділ 18. Що ми беремо з собою

Неділя

Марта намагалася запхнути батьків рубанок у сумку для фотоапарата. Надія спостерігала за цим із порога майстерні. Рубанок був невеликий, із темною дерев’яною ручкою й подряпаним металевим корпусом. Василь користувався ним для дрібних робіт, коли великий інструмент був незручний. Тепер Марта загортала його в стару футболку й намагалася влаштувати між відділеннями для об’єктивів.

— Він тобі сумку порве, — сказала Надія.

Марта підняла голову.

— Не порве. Тут ущільнені стінки.

— Для фотоапаратів, а не для заліза.

— Мамо, я знаю, що роблю.

Надія промовчала. Донька спробувала застебнути блискавку, не змогла й сердито витягла рубанок назад.

— Добре. Можливо, ти маєш рацію.

— Запишу цей день у календар.

Марта засміялася. Вона сиділа на старому табуреті, підібгавши під себе одну ногу. Біля дверей стояла її жовта валіза, а на верстаку лежали кілька інструментів, які вона вибрала напередодні. Решту домовилися залишити до приїзду перевізника. Надія мала передати йому ключ від майстерні, а Марта — особисто пояснити телефоном, як розбирати верстак.

— Знаєш, я досі не впевнена, що правильно роблю, — сказала Марта.

— Із сумкою?

— Із верстаком. Він величезний. Я поки не маю де його поставити. А знайомий, який погодився зберігати, уже запитав, чи довго це буде.

— Що ти відповіла?

— Що не знаю. Він не дуже зрадів.

Надія підійшла до верстака. Під стільницею залишалася шухляда, яку Василь колись збив із різних дощок. Вона завжди заїдала, якщо тягнути за ручку посередині. Надія відчинила її, взявшись за лівий край, і дістала стару коробочку з шурупами.

— Можемо залишити верстак тут, поки остаточно не вирішиш, — сказала вона. — Навіть якщо покупці повернуться, продаж за один день не відбудеться.

Марта обережно поклала рубанок на стіл.

— А якщо я так ніколи й не знайду йому місця?

— Тоді доведеться щось придумати.

— Наприклад, продати.

Надія глянула на доньку. Марта вимовила це слово без колишнього обурення, але відразу опустила очі.

— Не обов’язково, — відповіла Надія. — Можна віддати майстрові, якому він буде потрібен. А можна залишити до того часу, поки ти вирішиш.

— Я думала, що якщо заберу його, то в мене залишиться щось справжнє від тата. Не фотографія, не листівка. Річ, якою він щодня користувався.

Марта провела пальцем по подряпаній поверхні.

— А сьогодні зрозуміла, що тато взагалі ніколи не дозволяв мені працювати за цим верстаком. Казав, що я поріжуся або щось зіпсую. Він давав мені маленькі дощечки, окремо від своїх речей.

Надія всміхнулася.

— Він боявся за інструменти більше, ніж за твої пальці.

— Саме так.

Вони обидві засміялися. Марта підняла рубанок і уважно розглянула його. На дерев’яній ручці була невелика виїмка — Василь колись необережно зачепив її стамескою.

— Оцей заберу, — сказала Марта. — А з верстаком поки зачекаю. Можливо, коли знайду майстерню, зможу його там поставити. Але не хочу платити за зберігання просто тому, що боюся залишити його тут.

Надія кивнула.

— Добре. Я нічого не чіпатиму без тебе.

Марта знайшла в ящику шматок щільного картону, загорнула рубанок і поклала його в окремий пакет. Тепер він не загрожував ні об’єктивам, ні блискавці сумки.

— А ти не проти, якщо я колись сюди приїду ще раз? — запитала вона.

— Звісно, ні.

— Не як на прощання. Просто попрацювати тут кілька годин. Може, зробити щось дерев’яне. Я давно хотіла спробувати.

Надія подивилася на старі інструменти.

— Приїжджай. Тільки спершу попроси когось показати, як ними користуватися. Я не збираюся віддавати тобі всі татові пальці разом із верстаком.

Марта розсміялася й обійняла її так раптово, що Надія мало не випустила коробочку із шурупами.

Мартин автомобіль стояв біля хвіртки. Вона збиралася виїжджати о пів на третю, але було вже майже три, а валіза досі не лежала в багажнику. Спочатку вона не могла знайти зарядний пристрій, потім згадала про штатив, забутий під липою, а тоді повернулася до будинку по старий шарф, який належав їй ще зі студентських років.

— Ти впевнена, що все взяла? — запитала Олеся, коли сестра вчетверте з’явилася на ґанку.

— Абсолютно.

— Фотоапарат?

— Є.

— Документи?

— Є.

— Ключі?

Марта поплескала по кишені й завмерла. Олеся засміялася.

— Я знала.

Ключі знайшлися на кухонному столі, поруч із коробкою печива, яку Марта купила дорогою до села й так і не відкрила. Надія загорнула їй у папір кілька яблук, але донька відмовилася: місця в машині залишалося дедалі менше, а половину речей вона тепер хотіла залишити до наступного приїзду.

Надія не наполягала. Біля машини Марта раптом дістала фотоапарат.

— Мамо, стань на хвилинку біля хвіртки.

— Ми ж сьогодні вже фотографувалися.

— Це інше.

Марта відступила на кілька кроків. Надія стояла перед старою хвірткою, тримаючи в руці ключі від майстерні. На ній був зелений светр, волосся трохи розкуйовдив вітер, а біля ноги вмостився Лис.

— Подивись на мене, — сказала Марта.

Надія підняла очі.

— Отак?

— Так. Тільки не всміхайся спеціально.

— А я й не збиралася.

Марта зробила кілька кадрів. Потім опустила камеру й подивилася на матір.

— Знаєш, я ніколи раніше не фотографувала тебе саму.

— Та невже? У мене ціла шухляда твоїх фотографій.

— На всіх ти або з нами, або щось робиш. Навіть на тій, де ти печеш пиріг, я спеціально попросила тебе взяти до рук качалку.

Надія засміялася.

— То що мені тепер робити?

— Нічого. Просто стій.

Марта ще раз натиснула кнопку, потім підійшла ближче й показала екран. На знімку Надія стояла біля хвіртки, трохи нахиливши голову. За спиною виднілися дерева, але майже не було видно будинку. Обличчя вийшло серйозним, очі — уважними. Лис дивився кудись убік, наче чекав, коли закінчиться незрозуміла метушня.