Розділ 17. Не всі речі треба забирати

Неділя

Ірина вийняла з валізи червоний шкільний рюкзак. Учора вона так старанно влаштовувала його між светрами, що тепер не могла збагнути навіщо: застібка зламана, тканина протерлася, а потрібні спогади й без того залишаться з нею.

На його місце вона поклала коробку з батьковою запискою й зачинила валізу. Рюкзак вона віднесла до кімнати Марти. Та сиділа на підлозі серед розкладених інструментів і фотографувала кріплення батькового верстака на телефоні. На екрані були видні самі гвинти, нічого не значущі для людини, яка не знала, що з ними робити.

— Ти ще не закінчила? — спитала Ірина.

— Майже. Хочу, щоб перевізник не розібрав половину деревини разом із болтами.

— Я залишу тут рюкзак? Може, мамі буде зручніше складати в нього старі речі.

Марта подивилася на річ, потім на сестру.

— Ти ж учора так намагалася його забрати.

— Учора він мені здавався важливішим. А сьогодні думаю, що, можливо, вистачить фотографії.

— Ти зараз скажеш щось розумне про минуле, яке не треба тягти за собою?

— Ні. Просто він не поміщається.

Марта посунула коробку й дозволила поставити рюкзак біля стіни. Ірина подумала, що ще в школі не дозволяла сестрам навіть приміряти його. Тепер залишала без жалю.

— Я сфотографую і його, — сказала Марта. — Для майбутнього судового процесу між нами.

— Тільки не включай до списку спадщини.

— Пізно. У тебе вже є своя папка.

****************

За обідом Надія поставила на стіл печену картоплю, квашені огірки й залишки вчорашнього м’яса. Нічого урочистого; Ірині це сподобалося. Вони не мусили влаштовувати свято лише тому, що завтра три сестри прокинуться кожна у своєму місті.

Марта сіла навпроти матері й відразу повідомила, що домовилася з майстернею про тимчасове зберігання верстака. Забрати його зможуть не раніше наступного тижня: треба буде знайти людей, які розберуть конструкцію й перевезуть без пошкоджень.

— Можна залишити його тут, поки все не організуєш, — сказала Надія.

— А якщо покупці захочуть майстерню без речей?

— До покупців ще далеко. Навіть якщо все складеться, ніхто не вимагатиме, щоб ми завтра звільнили будинок.

— Просто я хотіла закінчити до від’їзду.

— Не все можна закінчити за тиждень, — сказала Олеся й потяглася до огірків. — Я вже три роки хочу купити собі нормальну шафу й досі живу з тією, що перекосилася під час переїзду.

— А де ж твоя квартира? — спитала Марта.

Олеся поклала виделку.

— Яка квартира?

— Ти ж мамі показувала фотографії. Думала, ми не бачили?

— Я ще нічого не купила.

— Але знайшла?

— Знайшла. Чекаю на банк.

Ірина підняла голову. Це було новиною і для неї. Олеся зніяковіла, наче її застали за чимось недозволеним.

— Ну, ось, — сказала Марта. — Тепер ми маємо привід приїхати до тебе всі разом.

— Спершу нехай банк відповість. А потім ми порахуємо, скільки людей поміститься в моїй кухні.

— Ставлю на двох, — сказала Надія. — Якщо один із них не відчинятиме холодильника.

Олеся засміялася, здивовано глянувши на матір.

— Уже розповіла?

— Лише про холодильник. Решту нехай самі побачать.

******************

О дванадцятій сорок Ірина занесла валізу до машини. Щоб дістатися до міста й устигнути на шосту, треба було вже виїжджати. Навігатор показував затримку біля перевалу. Надія винесла пакет із двома банками варення.

— Одну тобі, одну Сергієві, — сказала вона, а потім помітила вираз доньчиного обличчя. — Вибач. За звичкою.

Ірина взяла пакет.

— Нічого. Він варення любить. Якщо побачимося, віддам.

— Можете й обоє з’їсти, — відповіла Надія. — Я не робила на банках написів.

Вони стояли біля багажника. Ірина сподівалася, що мати скаже щось про Сергія, але Надія лише поправила рушник навколо банки, щоб скло не билося об скло.

— Тобі дати знати, як ми поговоримо? — запитала Ірина.

— Якщо захочеш.

— Можливо, пізно ввечері.

— Я не вимикатиму телефон.

Обидві засміялися. Ірина нахилилася обійняти матір, але вийшло незграбно: одна тримала ключі від автомобіля, друга — пакет із серветками. Надія відклала пакет на сидіння й обійняла доньку як слід.

— Бережи себе, — сказала вона.

Ірина кивнула. З вікна Марта махала рукою, а Олеся вже спускалася сходами, волочачи сумку. Ірина хотіла нагадати про коліщатка, та стрималася.

— Приїжджай, коли зможеш, — сказала Надія. — Не треба чекати особливого приводу.

— Приїду. Може, на наступних вихідних, якщо...

З наступними вихідними вона ще не знала, як буде.

— Зателефоную, — сказала Ірина.

Вона сіла за кермо. Надія відійшла від машини й стала біля хвіртки. Ірина завела двигун, підкотилася до дороги й ще раз глянула в дзеркало. Мати стояла там само, в темно-зеленому светрі, трохи піднявши руку. З-за її плеча виглядали сестри. Марта вже забула про прощання й щось пояснювала Олесі, показуючи на телефоні фотографію. Ірина виїхала за поворот, перш ніж устигла розібрати, про що вони говорять.

**************

На трасі йшов дрібний дощ. Ірина ввімкнула двірники й радіо, намагаючись думати тільки про дорогу. Близько четвертої Ірина зупинилася на заправці купити воду й розім’яти ноги. Тоді й побачила повідомлення від Сергія: «Я буду вчасно. Якщо затримаєшся, напиши». Написала: «Їду за графіком». Потім стерла й замінила на «Буду приблизно за півтори години. До шостої встигну». Відповідь прийшла, коли вона вже поверталася до машини: «Добре. Я куплю щось до чаю».

Ірина зупинилася біля дверцят. У їхній квартирі Сергій завжди відповідав за чай і солодке. Він приносив печиво, яке подобалося йому самому, а Ірина сварилася, бо воно було надто солодке. Через кілька років почав купувати два різні види. Після його переїзду вона перестала купувати печиво взагалі. Іноді брала одну шоколадку на касі й з’їдала дорогою додому, не сідаючи за стіл.