Розділ 16. Де стати для фотографії

Неділя

У неділю Надія знайшла на кухонному підвіконні паперовий літачок. Він лежав між баночкою з насінням кропу та чашкою, у яку хтось поставив три заточені олівці. Одне крило розгорнулося, і тепер літачок більше нагадував недбало складеного листа. Надія поправила згин нігтем і поставила його носом до шибки.

На сходах стояли три валізи, відсунуті до стіни, щоб не заважали проходити. Надія обійшла їх, не заглядаючи всередину. Згодом усе одно доведеться перевірити, чи ніхто не забув зарядного пристрою або окулярів.

На кухні задзвонив телефон. Роман.

— Я зарано? — запитав він.

— Уже прокинулася.

— Хотів дізнатися, як усе вчора минуло. Але вчора побоявся телефонувати: думав, у вас там сімейна нарада.

Надія сіла до столу. Вона стисло розповіла про покупців, про хлопчика, який захотів залишити позначки зросту на дверному одвірку, і про те, що відповіді чекатимуть у понеділок. Роман вислухав, не перебиваючи. Потім спитав, чи не буде вона проти, якщо наступного тижня вони поїдуть подивитися квартири в Чернівцях — не ту, щодо якої він телефонував знайомому, а кілька, які Надія сама обере.

— Я ще нічого не відібрала, — сказала вона.

— Тоді спершу вибери. Я можу відпроситися на цілий день, якщо треба.

— Тобі немає звідки відпрошуватися. Ти на пенсії.

— От бачиш, як зручно. Але календар у мене все одно є.

Вона усміхнулася. В останні дні Роман навчився стримуватися від порад, але Надія чула, як важко йому це дається. Замість готових домовленостей він тепер пропонував допомогу й чекав відповіді. Не завжди терпляче.

— А про весілля ти щось думала? — спитав він після паузи.

Надія обвела поглядом кухню. Над дверима висів годинник, який Василь двічі лагодив і зрештою змінив механізм. На столику біля вікна лежала незакінчена Олесина книжка.

— Думала. Але дату я зараз називати не хочу.

— Я не прошу дату. Мені просто важливо знати, чи ми ще говоримо про одне й те саме.

— Про нас із тобою?

— Так.

— Говоримо.

Роман помовчав. Надія чула, як він відкручує кришку термоса; мабуть, сидів у себе на балконі, де любив пити ранкову каву.

— Надю, я розумію, що ти хочеш окрему квартиру. Але мені іноді здається, що ти готуєшся не до спільного життя, а до можливості в будь-яку хвилину від мене піти.

Вона не відповіла відразу. Раніше їй здавалося, що Роман схвалює її бажання пожити окремо без жодних застережень. Тепер вона вперше почула, чого він остерігається сам.

— Я справді хочу мати можливість піти, якщо нам буде погано, — сказала Надія. — І хочу, щоб ти мав таку саму можливість. Не тому, що сумніваюся в тобі. Бо мені вже не двадцять років і я знаю, що самого бажання бути разом буває замало.

— Звучить не надто романтично.

— У мене там на плиті вчора пригоріла каша. Можемо обговорити й це, якщо хочеш романтики.

Він засміявся, але недовго.

— Я не хочу тебе квапити. Просто іноді боюся, що в усіх цих переїздах для мене не залишиться місця.

— Залишиться, — сказала Надія. — Тільки я не хочу більше обіцяти того, чого ще не знаю.

Першою з дочок спустилася Марта. На ній була футболка з вицвілим написом і одна шкарпетка темніша за другу. Вона поклала на стіл штатив, відкрутила від нього одну ніжку, перевірила кріплення й заявила, що всім треба бути готовими до десятої.

— До чого? — запитала Надія.

— До нашої фотографії. Потім світло буде надто різке.

— А поснідати ми можемо?

— Можемо. Але швидко.

За кілька хвилин прийшла Олеся з мокрим після душу волоссям, за нею — Ірина, яка вже була одягнена для дороги. На Ірининому телефоні світився маршрут: вона перевіряла, скільки часу треба закласти на можливі затори.

— Мені потрібно виїхати не пізніше першої, — сказала вона. — Інакше можу не встигнути на шосту.

— Встигнеш, — відповіла Марта. — Знімемо за двадцять хвилин.

— Ти це сказала так, наче ніколи не фотографувала нас раніше.

Марта вказала ложкою на сестру.

— Ось через це й виходить довго. Ви спершу всі погоджуєтеся, а потім починаєте сперечатися, де стояти.

— Мамо, а ти що вдягнеш? — запитала Марта.

— Те, що на мені.

— Ні. Це старий светр для саду.

— Він чистий.

— Я не про чистоту. Ти на всіх сімейних фотографіях або в фартуху, або в чомусь, що можна не шкодувати забруднити.

Надія вже хотіла заперечити, але Ірина сказала:

— У тебе є зелений шарф. Той, що я привезла.

— Він теплий. А надворі сонце.

— Тоді без шарфа, — втрутилася Олеся. — Не будемо виряджати маму, наче вона йде на прийом до президента.

Марта поставила чашку й подивилася на них усіх.

— Добре. Ніяких порад щодо одягу. Кожна сама вибирає, що вдягнути. Зате місце вибираю я.

— Нарешті справедливий розподіл влади, — сказала Надія.

******************

Для знімка Марта обрала місце біля хвіртки. На задньому плані було видно веранду, частину саду й грушу, що затуляла північну стіну. Надія запропонувала стати під яблунею, але Марта відмовилася: дерева відкидали на обличчя нерівні тіні. Вона поставила штатив, кілька разів перевірила кадр і попросила всіх підійти ближче.

Ірина стала поруч із матір'ю, Олеся — з іншого боку. Марта тим часом ще раз подивилася у видошукач, поправила висоту штатива й нарешті ввімкнула таймер.

— Десять секунд. Тільки не розходьтеся.

Вона побігла до них, зачепила рукавом Олесю, стала між сестрами. Камера коротко пискнула. У цю мить Лис піднявся зі свого місця, поважно підійшов до жінок і став просто перед об'єктивом.

На знімку вийшла собача спина й чотири обличчя над нею. Олеся розсміялася так, що довелося знімати ще раз.

— Йому теж хочеться бути на фотографії, — сказала Надія.

— Тоді нехай сідає збоку, — відповіла Марта. — Я не збираюся вдруге фотографувати його хвіст замість вас.