Розділ 15. Сестри

Субота

Об одинадцятій двадцять Ірина почула, як хтось відчинив двері батькової майстерні. Вона саме складала речі у валізу. На ліжку залишилися три светри, книжка, яку так і не встигла прочитати, і червоний шкільний рюкзак із несправною застібкою. Рюкзак не поміщався. Ірина вже двічі намагалася втиснути його між одягом, хоча чудово розуміла, що вдома він лежатиме в коморі, доки одного дня вона не викине його без особливого жалю.

Вона залишила рюкзак на ліжку й підійшла до вікна. У майстерні горіло світло. Крізь шибку було видно Марту. Та стояла біля батькового верстака, нахилившись над чимось, а тоді зняла з гачка невеликий молоток.

Ірина накинула кофту й спустилася вниз. Надворі було холодно. Трава під ногами намокла після вечірнього дощу, біля хвіртки блимав ліхтар, який уже кілька місяців потребував ремонту. Ірина перетнула подвір’я, відчинила двері майстерні й зупинилася на порозі.

— Ти що робиш?

Марта здригнулася.

— Господи, Іро! Можна хоч раз не підкрадатися?

— Я нормально зайшла.

— Тоді, може, наступного разу ще й привітаєшся?

Марта стояла біля верстака з викруткою в руці. На підлозі лежали кілька знятих дерев’яних планок, поруч — коробка з гвинтами й старою фурнітурою.

— Ти його розбираєш? — запитала Ірина.

— Намагаюся зрозуміти, як він зібраний.

— Навіщо посеред ночі?

— Бо завтра ми їдемо.

Ірина підійшла ближче. Верстак був масивний, зроблений із товстих дощок. Василь змайстрував його задовго до народження Марти й відтоді постійно щось добудовував: додав шухляду, замінив ніжки, прикрутив металеві тримачі для інструментів. На поверхні залишилися сліди пилки, фарби й гарячого паяльника.

— Ти ж казала, що домовишся про перевезення, — нагадала Ірина.

— Я домовляюся. Але мені треба знати розміри.

— Для цього існує рулетка. Навіщо розбирати?

Марта поклала викрутку.

— Бо він не пролізе у двері майстерні, якщо виносити цілим.

Ірина обійшла верстак. Вона раніше ніколи не замислювалася, як батько заніс його сюди. Тепер побачила, що ширина стільниці справді більша за дверний отвір.

— Він, мабуть, збирав його тут.

— Саме так.

Ірина розглядала з’єднання під стільницею.

— Тоді треба знайти майстра, який його розбере. Самі ми тільки пошкодимо деревину.

— Я не збираюся ламати.

— Марто, ти вже відкрутила половину кріплень.

— Два гвинти, Іро. Два.

Ірина хотіла відповісти, але помітила, що сестра тримає викрутку так сильно, аж побіліли пальці. Вона відступила від верстака й присіла на старий табурет біля дверей.

— Добре. Розкажи, що ти придумала.

Марта поклала інструмент.

— Є один знайомий, у нього майстерня на околиці міста. Він може взяти верстак на зберігання, поки я вирішу, що з ним робити. Сьогодні надіслав мені номер перевізника.

— І скільки це коштуватиме?

Марта назвала суму. Ірина підняла брови.

— Чимало.

— Я знаю.

— Ти готова стільки заплатити?

— Так.

— А потім ще платити за зберігання?

Марта випросталася.

— Ти прийшла допомогти чи пояснити, чому мені це не потрібно?

— Я просто питаю.

— Ти завжди просто питаєш. А потім виявляється, що я вже повинна виправдовуватися.

Ірина замовкла. Марта повернулася до верстака, зняла з його краю маленьку металеву струбцину й поклала в коробку.

— Ти можеш не розуміти, навіщо він мені, — сказала вона тихіше. — Але я хочу його забрати.

Ірина кивнула.

— Добре. Тоді завтра зранку сфотографуємо кріплення, щоб майстер знав, як розбирати. А сьогодні залишимо все як є.

Марта подивилася на неї з недовірою.

— І ти більше нічого не скажеш?

— Скажу, що тут холодно. І що ти могла б хоча б увімкнути обігрівач, якщо вже вирішила працювати вночі.

Марта усміхнулася й поклала викрутку на стіл.

Олеся чекала на них у кухні. Вона сиділа біля вікна з чашкою чаю й відкритим ноутбуком. Почувши кроки, швидко закрила кришку.

— Я вже думала, ви пішли кудись гуляти.

— У майстерні були, — відповіла Ірина.

— Марта знову рятувала верстак?

— Рятувала, — сказала Марта. — А ти знову працюєш уночі?

— Я відповідала на лист.

— У суботу?

— У Польщі субота теж існує, уяви собі.

Марта взяла чисту чашку й налила собі чаю. Ірина сіла навпроти Олесі. Вони деякий час мовчали, слухаючи, як у коридорі Лис шкребеться біля свого килимка.

— Завтра о котрій виїжджаєте? — запитала Олеся.

— Я після обіду, — відповіла Марта. — Якщо все встигну.

— А ти, Іро?

— Ближче до вечора. У мене вдома зустріч о шостій.

— Робоча?

Ірина повільно повернула чашку за ручку.

— Ні. Із Сергієм.

Олеся підняла очі.

— Він не міг приїхати сюди?

— Не міг.

— Ви останнім часом якось дивно спілкуєтеся, — зауважила Марта. — Він навіть не телефонує, коли ми всі разом.

— Ми роз’їхалися, — сказала Ірина.

Слова прозвучали настільки буденно, що Олеся спершу не зрозуміла.

— Куди роз’їхалися?

— Живемо окремо. Уже три місяці.

У кухні стало тихо.

Олеся повільно поставила чашку на блюдце.

— Ти жартуєш?

— Ні.

— І ти нічого нам не сказала?

Ірина похитала головою. Марта сіла на стілець біля дверей. Вона вже не всміхалася.

— Ви розлучаєтеся? — запитала вона.

— Ще не знаю. Сергій переїхав у серпні. Відтоді ми майже не бачимося.

Олеся дивилася на неї так, наче Ірина щойно заговорила незнайомою мовою.

— А чому?

— Бо не можемо більше нормально жити разом.

— Через що?

Ірина зітхнула.

— Олесю, немає однієї причини. Ми давно сварилися. Потім перестали сваритися, бо майже перестали говорити. В якийсь момент Сергій сказав, що хоче пожити окремо. Я погодилася.