Розділ 14. Ціна

Субота

Світлана зателефонувала о шостій, коли Надія намагалася витягти з пральної машини простирадло, яке скрутилося навколо решти білизни. Рієлторка говорила з автомобіля; на задньому плані рівномірно клацав поворотник.

— Хотіла попередити: Максим просив час до понеділка. Вони ще дивитимуться один будинок завтра. Якщо повернуться до нашого варіанта, захочуть запросити спеціаліста з будівельних конструкцій.

— Нехай дивляться, — сказала Надія. — Вони ж нічого нам не обіцяли.

— Саме так. Але я хотіла, щоб ви не чекали дзвінка щогодини.

Надія подякувала й поклала телефон. Новина була невизначеною, та вона все одно відчула розчарування. Віра й Назар їй сподобалися, і тепер вона мимоволі чекала, чим закінчиться їхня історія з пошуками дому.

Простирадло нарешті піддалося. Надія струснула його, розправила кути й пішла на подвір’я до мотузки. Над селом стояв густий, холодний вечір. Із сусіднього саду пахло димом — хтось спалював сухі гілки, хоча Галина щороку обурювалася цим більше, ніж усім іншим у селі. Вона саме визирнула з-за паркана, побачила Надію й підняла руку.

— Що, приїжджали твої багатії?

— Не знаю, наскільки вони багаті. Приїжджали.

— Купують?

— Дивляться інші будинки.

Галина схвально кивнула, наче так і повинна була закінчитися перша зустріч із покупцями.

— То й правильно. Вибирати треба з розумом. Я свого чоловіка теж не з першого разу вибрала.

— Ти з ним сорок два роки живеш.

— Тому й кажу: з розумом треба було.

Надія засміялася. Коли Галина сховалася за парканом, вона ще трохи постояла біля мокрої білизни, дивлячись на два верхні вікна будинку. В одному горіло світло: Марта знову щось переглядала на ноутбуці. Друге було темне. Після огляду вона гостріше помічала відкладені справи: покупці побачили їх усі відразу.

Вона занесла порожній кошик до комори й дістала з шухляди блокнот. На останній сторінці було написано кілька сум, без дат і пояснень. Надія перегорнула до чистого аркуша та вивела: «Мінімальна ціна».

Після цього довго сиділа над двома словами, не записуючи нічого більше.

Олеся знайшла її в коморі, куди зайшла по зарядний пристрій. У кутку стояв складний столик із металевими ніжками; Надія користувалася ним, коли потрібно було щось порахувати або перебрати насіння. Тепер на ньому лежали блокнот, рахунки за ремонт і маленький калькулятор із кнопкою, яку доводилося натискати двічі.

— Оце ти сховалася, — сказала Олеся. — Ми думали, ти пішла до Галини.

— Виходила розвісити білизну. А тут хотіла трохи посидіти.

Олеся подивилася на розгорнутий блокнот.

— Не буду заважати.

— Зачекай. Мені якраз треба з тобою поговорити.

Донька залишилася біля дверей. У руках вона тримала телефон, екраном до долоні, наче перервана розмова ще тривала.

— Про дах? — запитала.

— Про гроші після продажу. Але це не терміново. Якщо зараз незручно, можемо завтра.

— Завтра ми роз'їжджаємося. Давай сьогодні.

Надія відсунула коробку з насінням і поставила другий стілець. Олеся сіла, перекинувши ногу на ногу. Вона щойно розмовляла польською — Надія чула кілька слів із коридору — й досі тримала обличчя зосередженим, робочим. У Кракові дочка керувала невеликою командою в компанії, що постачала обладнання для магазинів. Про свою роботу вона казала: «Багато таблиць і людей, які не читають листів».

— Я не хочу, щоб ми повернулися до тієї самої сварки, — почала Надія. — Ти дала гроші на дах, коли вони були потрібні. Я пам’ятаю це і вдячна. Але будинок тепер може продаватися за меншу суму, ніж ми уявляли. Мені важливо зрозуміти, як діяти, щоб потім між нами не було недомовленостей.

Олеся довго дивилася на блокнот.

— Ти думаєш, я вимагатиму частку від продажу?

— Ні. Я хочу знати, чи є в тебе зараз фінансові плани, про які мені варто знати.

— Чому ти питаєш?

— Бо ти все ще винаймаєш квартиру, хоча багато років збиралася купити власну.

Олеся поклала телефон на стіл і кілька секунд мовчала. Потім зняла з руки тонку каблучку, покрутила між пальцями й надягла назад.

— Є одна квартира, — сказала нарешті. — У Кракові. Невелика, в старому будинку, недалеко від трамвая. Я її подивилася минулого тижня.

Надія підняла голову.

— Чому не розповідала?

— Бо ще нічого не вирішено. Банк перевіряє мої документи. Власник хоче відповідь швидше, ніж я можу її дати. І я не хочу знову розповідати всім, що знайшла житло, а потім пояснювати, чому не купила.

— Гарна квартира?

— Залежить від того, що вважати гарним. На кухні можна відчинити холодильник, тільки якщо спершу закрити двері в коридор. Зате високі стелі. І є маленький балкон, де поміститься рівно один стілець.

Надія уявила доньку на цьому балконі з чашкою кави. Олеся любила снідати надворі, навіть якщо для цього доводилося одягати куртку.

— Покажеш?

Олеся відразу відкрила фотографії. На першій була світла кімната з порожньою нішею в стіні; на другій — вузька кухня, викладена білою плиткою. Вікна виходили у двір із кількома деревами. На підлозі лежав старий паркет, місцями темніший, місцями майже стертий.

— Тут потрібно буде зробити ремонт, — пояснила Олеся. — Але не весь одразу. Я могла б почати з кухні й ванної. Головне, щоб банк погодив кредит.

Надія перегортала знімки повільно. Доччина майбутня квартира була настільки маленька, що їхня кухня в селі здалася їй раптом величезною. Водночас вона відчула цілком конкретну радість: Олеся знайшла місце, яке могла назвати своїм.

— А перший внесок? — запитала вона.

— Майже зібрала. Ще бракує певної суми, але я маю премію наприкінці року. Якщо квартира не дістанеться мені, знайду іншу.

— Чому ж ти нічого не сказала?

Олеся забрала телефон, обережно поклала екраном донизу.

— Мамо, ти й сама не все нам розповідала.

Надія прийняла відповідь. Дочка не докоряла — лише назвала очевидну подібність, яку вони обидві воліли не помічати.