Розділ 13. Люди, які міряють стіни

Субота

О десятій сорок сім Ірина помітила на порозі вітальні мокрий слід від собачої лапи. У будинку вже дві години прибирали. Олеся протерла кухонні шафи, Марта винесла з коридору останні коробки, Надія змінила скатертину й відчинила вікна. Ірина перевірила, чи добре зачиняються двері на веранду, склала документи в теку й поставила на місце стільці, які Марта пересунула для фотографування.

Тепер посеред майже бездоганної чистоти лежав темний відбиток лапи. Ірина принесла ганчірку. Лис, який спостерігав за нею з килимка, навіть не підвів голови.

— Ти міг би хоча б сьогодні поводитися пристойно, — сказала вона.

Пес позіхнув. Ірина витерла підлогу й випросталася. У дверях стояла мати, тримаючи в руках зв'язку ключів.

— Не треба більше нічого мити, — сказала Надія.

— Тут було брудно.

— У домі живе собака. Люди це побачать і без відбитків.

— Мамо, я просто витерла підлогу.

— Ти вже втретє її витираєш.

Ірина хотіла заперечити, але мати мала рацію. Востаннє вона так старанно прибирала перед приїздом Сергієвих батьків на перше сімейне Різдво. Тоді їй здавалося, що від чистоти помешкання залежатиме, чи визнають її доброю дружиною. Свекруха, звісно, звернула увагу не на підлогу, а на те, що кутя була надто солодка.

— Ти хоч трохи хвилюєшся? — запитала Ірина.

— Хвилююся.

— А виглядаєш спокійною.

— Я вже встигла двічі перевірити, чи замкнена комора. Хоч із ранку ніхто її не відчиняв.

Ірина усміхнулася. Надія підійшла до вікна, поправила фіранку й відразу повернула її назад.

— От бачиш, — сказала мати. — Ти витираєш підлогу, а я чіпаю фіранки. Кожна займається своїм.

Згори почулися кроки. Марта спускалася сходами з фотоапаратом на плечі, в одній руці тримала маленьку рамку зі світлиною.

— Це забрати? — запитала вона.

На фотографії Василь стояв біля яблуні з садовими ножицями. Сонце било йому просто в очі, тому він трохи примружився.

— Куди? — запитала Надія.

— Зі стіни. Я не хочу, щоб покупці дивилися на тата, поки обговорюють ремонт.

Надія взяла рамку.

— Поклади в мою кімнату. Після огляду повернемо.

Марта кивнула й пішла нагору. Ірина помітила, що мати ще кілька секунд тримала фотографію, хоча донька вже відійшла. Об одинадцятій п'ятнадцять приїхала Світлана.

********************

Рієлторка була в темному плащі й черевиках без підборів. Привіталася, витерла ноги об килимок і відразу попросила показати документи. Надія провела її до кухні, де на столі лежала синя тека.

— Покупці будуть за п'ятнадцять хвилин, — повідомила Світлана. — Подружжя із семирічним сином. Дивляться будинки вже понад два місяці, тому питатимуть докладно.

— Нехай питають, — відповіла Надія.

— Я попередила про вік будинку, про ремонт даху й те, що веранда потребує уваги. Фотографії вони бачили. Якщо будуть уточнення щодо стану конструкцій, краще не припускати, а рекомендувати перевірку майстром.

Ірина схвально кивнула.

— Ми якраз підготували всі відомості про ремонт.

Світлана переглянула документи.

— Чудово. І ще одне прохання. Не потрібно всій родині ходити за покупцями. Їм важливо спокійно оглянути будинок.

Олеся, яка саме зайшла з подвір'я, зупинилася біля дверей.

— А нам куди подітися?

— Можете залишитися в окремій кімнаті. Або в саду, якщо погода дозволить.

— Чому ми взагалі маємо ховатися у власному будинку? — запитала Марта, яка з'явилася за сестрою.

Світлана не розгубилася.

— Ніхто не просить вас ховатися. Просто люди, які купують житло, хочуть уявити себе в ньому. Це складніше, коли за ними постійно спостерігають.

Марта нічого не відповіла. Ірина помітила, як молодша сестра зняла фотоапарат із плеча й поклала на тумбочку.

Об одинадцятій двадцять вісім біля хвіртки зупинився сріблястий автомобіль. Ірина побачила його з вікна. Спочатку вийшов чоловік у сірій куртці. Він озирнувся на дорогу, перевірив щось у телефоні й відчинив задні дверцята. З машини вибрався хлопчик у зеленій шапці з помпоном. За ним вийшла жінка, поправила шарф і підняла погляд на будинок.

Усе це відбулося звичайно, майже непомітно. Ірина чомусь очікувала іншого. Можливо, що покупці одразу почнуть оцінювати фасад, показувати пальцями на вікна або щось обговорювати між собою. Але чоловік просто взяв сина за руку, жінка поправила йому комір, і вони всі разом підійшли до хвіртки.

— Приїхали, — сказала Ірина.

Надія підвелася з-за столу.

Жінку звали Віра, чоловіка — Максим. Їхній син Назар спочатку сховався за батька, бо з подвір'я голосно загавкав Лис.

— Він не кусається? — запитала Віра.

— Із незнайомими краще не ризикувати, — відповіла Надія. — Я його зараз заведу до сараю. Там у нього місце.

— Не треба, якщо він спокійний, — сказав Максим.

— Він спокійний, поки ніхто не намагається перевірити, чи справді це так.

Назар засміявся. Лис, незадоволений тим, що його обговорюють, обнюхав хлопчикові черевики й відійшов до яблуні.

Світлана представила всіх по черзі. Ірина потиснула руку Вірі, потім Максимові. Віра була приблизно її ровесницею, можливо, трохи молодшою. На ній було світле пальто, яке вже встигло забруднитися біля кишені, а на плечі висіла велика сумка з дитячою пляшкою води, серветками й складеним дощовиком.

Вона не була схожа на людину, яка прийшла руйнувати чужі спогади. Це чомусь дратувало Ірину більше, ніж якби покупці відразу почали поводитися неприємно.

— Дорогу знайшли без проблем? — запитала Надія.

— Так, — відповів Максим. — Навігатор тільки останні триста метрів хотів провести нас через чийсь город.

Надія засміялася.

— Він усіх туди веде. Там колись була дорога, але сусід давно перекопав.

Вони пройшли до будинку. Віра зупинилася на порозі, витерла взуття й запитала, чи треба роззуватися.