Розділ 12. Двері на веранду

П’ятниця

У п’ятницю о дев’ятій рієлторка попросила Надію сфотографувати північну стіну будинку.

— І бажано без дерев, — уточнила вона. — На попередніх фотографіях майже нічого не видно.

Надія стояла біля кухонного вікна з телефоном біля вуха й дивилася на стару грушу. Дерево росло так близько до стіни, що влітку гілля торкалося даху. Василь збирався його підрізати ще задовго до смерті, але щовесни знаходилися важливіші справи.

— Без дерев не вийде, Світлано. Хіба що спиляти грушу.

— Не треба нічого пиляти. Просто відійдіть трохи далі.

— Там паркан Галини.

— То попросіть її дозволу.

Надія усміхнулася.

— Я можу попросити. Але якщо вона побачить, що я фотографую її подвір’я, нам доведеться ще хвилин сорок говорити про огірки.

Світлана засміялася. Вона працювала з нерухомістю понад десять років і, на відміну від багатьох людей, які намагалися переконати Надію в правильності чи хибності її рішення, цікавилася переважно конкретними речами. Площею, опаленням, станом документів, під’їзною дорогою. Це Надії подобалося.

— Завтра об одинадцятій тридцять, як домовлялися, — сказала Світлана. — Приїде подружжя. У них маленький син, шукають будинок для постійного проживання. Не обіцяю нічого, але зацікавлені серйозно.

— А вони знають, що будинку вже багато років?

— Знають. Саме тому хочуть подивитися особисто.

Надія поглянула на годинник.

— Добре. Я зроблю фотографії.

— І ще одне. Якщо маєте технічні питання щодо будинку, краще підготуйте відповіді. Люди питатимуть про дах, опалення, вікна, комунікації. Не потрібно робити з будинку новий, але й зайвого боятися не варто.

— Я зрозуміла.

Поклавши телефон, Надія вийшла на веранду. Двері знову застрягли. Вона притиснула їх плечем і з другої спроби повернула ручку.

Ось уже кілька років ці двері вимагали особливого поводження. Якщо тягнути надто сильно, вони скреготали об поріг. Якщо зачиняти обережно, залишалася щілина, крізь яку взимку тягнуло холодом. Василь колись сам підганяв раму, потім перекошену петлю кілька разів підтягували майстри. Надія звикла натискати плечем у потрібному місці й майже перестала помічати незручність.

Сьогодні мав прийти столяр. Домовлялася вона ще в середу, коли дочки розбирали речі нагорі. Майстер сказав, що подивиться, але нічого не обіцяє, бо старі двері часто виявляються складнішими, ніж здається.

Надія пройшла подвір’ям і оглянула стіну, яку просила сфотографувати рієлторка. Нижче підвіконня тягнулася вузька тріщина. Вона пам’ятала її ще з минулого літа. Тоді майстер, який ремонтував водостік, сказав, що це поверхневе пошкодження штукатурки, але порадив стежити, чи не збільшуватиметься.

Надія підійшла ближче. Тріщина нікуди не поділася. Зате над нею виросло невелике павутиння, а на підвіконні зібралося кілька сухих листків. Вона дістала телефон і зробила фотографію. На екрані стіна виглядала не надто привабливо. Надія не стала шукати кращого ракурсу.

*******************

Марта спустилася до сніданку з фотоапаратом на плечі. Побачивши матір, яка намагалася сфотографувати фасад телефоном, зупинилася на ґанку.

— Ти що робиш?

— Світлана попросила кілька знімків для покупців.

— Покажи.

Надія простягнула телефон. Марта переглянула три фотографії, збільшила одну й повернула матері.

— Тут майже нічого не видно. Сонце з того боку, і стіна в тіні. А на другій у тебе палець потрапив у кадр.

— Зате точно видно, що будинок продається разом зі мною.

Марта не всміхнулася.

— Давай я зроблю.

Надія здивувалася.

— Ти хочеш фотографувати для продажу?

— Я хочу, щоб люди побачили, що вони їдуть дивитися.

Вона пішла до хвіртки, зупинилася, перевірила налаштування камери й зробила кілька пробних кадрів. Потім повернулася до матері.

— Слухай, поки світло таке, можна зняти кімнати. Тільки треба прибрати зайві речі.

— Які саме?

— Коробки в коридорі. Сушарку з білизною. І фотографії з особистими документами, якщо вони десь лежать. Я не хочу, щоб хтось потім розглядав їх на екрані.

Надія кивнула.

— Добре.

Марта піднялася сходами. За кілька хвилин нагорі почулися її кроки, а потім голос Ірини:

— Ти куди несеш цю коробку? Там документи.

— Я її не викидаю. Просто переставляю.

— А навіщо?

— Бо фотографую кімнату.

— Для чого?

— Для оголошення, Іро.

Після цього настала коротка тиша.

Надія повернулася до кухні. Вона не планувала залучати дочок до підготовки продажу. Думала, що вони самі вирішать, чи хочуть бути присутніми завтра, а поки займуться своїми справами. Але тепер Марта фотографувала будинок, Ірина переставляла коробки, Олеся шукала в телефоні рахунок за ремонт даху. Усе це відбувалося без жодної домовленості.

Надія дістала з буфета велику теку й поклала туди копії технічних документів. Потім знайшла записи про опалення, виписала рік заміни котла й перевірила, чи не загубила останні квитанції за електроенергію. Коли Ірина зайшла до кухні, папери вже лежали рівною стопкою.

— Ти готуєшся до завтра? — запитала вона.

— Так. Світлана сказала, що покупці питатимуть про будинок.

— Можу допомогти з документами.

— Допоможи. Тільки не починай із перевірки того, що ми вже перевірили.

Ірина усміхнулася.

— Домовилися.

Вона взяла теку й сіла за стіл. Надія помітила, як швидко донька знайшла потрібні сторінки й почала складати їх за порядком. Усі ці роки вона вважала Іринину звичку все контролювати водночас корисною й нестерпною. Тепер, коли не потрібно було відстоювати власне право вирішувати, вони несподівано змогли працювати разом.

— До речі, — сказала Ірина, — я вчора поговорила з юристкою. Вона переглянула ті копії, які ми погодили. Поки нічого такого, що потребує термінового втручання, не знайшла. Але перед підписанням будь-якого договору краще буде перевірити все ще раз.