Розділ 11. Чужа квартира

Четвер

Ірина прокинулася від короткого звуку повідомлення. Телефон лежав під подушкою: учора вона заснула, читаючи робоче листування, і так його й не переклала на тумбочку. На екрані світилося Сергієве ім’я: «Завтра списують страховку за квартиру. Я переказав половину на твою картку».

Вона перевірила час. Сьома двадцять. Сергій, як і раніше, прокидався рано, навіть коли йому не потрібно було їхати на роботу. Колись це дратувало Ірину: у вихідні він ходив квартирою, відчиняв шухляди, запускав кавомолку й щиро дивувався, чому вона не може спати до дев’ятої. Потім навчився готувати каву майже безшумно. А згодом вони взагалі перестали снідати разом.

Ірина відкрила їхнє листування. За останній місяць там були повідомлення про комунальні платежі, пошту, забуті речі й домовленість поговорити після її повернення. На початку серпня Сергій надіслав фотографію ключа, який залишив у поштовій скриньці. У липні запитував, чи можна забрати зимові черевики. Довгих повідомлень не було. Сварок також.

Ірина написала: «Отримала. Дякую». Поклала телефон і підвелася. На стільці біля ліжка лежали речі, які вона вчора відокремила від дитячих коробок: старий рюкзак, брошка, кілька листівок і конверт із батьковою запискою. Вона дивилася на них і намагалася зрозуміти, навіщо все це забирає. У власній квартирі для таких дрібниць давно не було місця. Точніше, місце було, але Ірина звикла вважати його вже розподіленим.

На кухні стояв чайник із гарячою водою. Поруч мати залишила накритий рушником хліб і тарілку з нарізаними яблуками. Самої Надії не було. На підвіконні лежала записка: «Пішла до Галини по драбину. Не чекайте зі сніданком».

Ірина налила собі кави й сіла за стіл. Вона вдячно відзначила, що мати не поверталася до вчорашньої розмови на веранді. Не питала про Сергія перед сестрами й не намагалася залишитися з нею наодинці. Надія взагалі поводилася так, ніби нічого незвичайного не почула. Для Ірини, яка все життя сприймала мовчання як ознаку невдоволення, це було непросто розтлумачити.

Олеся спустилася за кілька хвилин, ще заспана, з телефоном у руці.

— Ти сьогодні кудись збираєшся? — запитала вона, побачивши Іринину куртку на спинці стільця.

— Хочу пройтися до центру. Мені треба зателефонувати.

— Робота?

— Не зовсім.

Олеся не перепитала. Взяла яблуко, піднесла до губ і раптом усміхнулася.

— Пам’ятаєш, як ми в дитинстві вдавали, що живемо самі? Ти тоді складала розклад чергувань.

— Бо інакше ви нічого не робили.

— Ми нічого не робили, бо ти вже все встигала зробити за нас.

***********************

У центрі села було людніше, ніж вона очікувала. Біля крамниці розвантажували ящики з мінеральною водою; двоє чоловіків сперечалися про зламаний холодильник, а перед аптекою чекала жінка з велосипедом. Ірина купила в канцелярському кіоску конверт для документів і новий блокнот, хоча жодної потреби в ньому не мала. Їй хотілося чимось зайняти руки, перш ніж набрати Сергія.

Вона дійшла до невеликого скверу за зупинкою. Там стояли дві лавки, між ними — урна з відламаною кришкою. На одній лавці сидів чоловік у кепці й читав газету. Ірина обрала другу, витерла рукавом краплі з сидіння та дістала телефон.

Сергій відповів не одразу.

— Привіт. Щось сталося?

— Ні. Можеш говорити?

— Хвилин десять. Я зараз біля офісу, ще не зайшов.

— Я отримала повідомлення про страховку, — сказала вона.

— Добре. Там усе, як раніше. Я скинув свою частину.

— Я не про це.

Він помовчав.

— Слухаю.

— Ти справді хочеш продавати квартиру?

— Я хочу, щоб ми вирішили, що з нею робити. Це не зовсім одне й те саме.

— Для тебе, може, й ні.

— Іро, я не домовлявся з оцінювачем. Ти попросила зачекати — я чекаю.

— Знаю.

— Але я не збираюся все життя знімати житло, доки ми вдаємо, що нічого не змінилося.

Вона стиснула телефон. Слова були різкими лише за змістом; Сергій не підвищував голосу.

— Я не вдаю.

— Тоді скажи мені, який у нас план.

Ірина не відповіла. Це був найзвичніший для неї спосіб мислити: спочатку визначити проблему, потім перелік дій. Але тепер, коли Сергій поставив це запитання, у голові виявилося порожньо.

— Я не знаю, — сказала вона.

Почула, як він видихнув. Не нетерпляче, радше з подивом.

— Добре. Це вже відповідь.

— Не треба говорити так, наче я нарешті склала твій іспит.

— Я не це мав на увазі.

— А що?

— Ти зазвичай кажеш, що знаєш, як краще. Навіть коли ще сама не вирішила.

Ірина встала з лавки й відійшла до дерева. Чоловік із газетою вже пішов, залишивши на дошках складену рекламну листівку.

— Ти міг би й раніше сказати, що тебе це дратує.

— Казав.

— Не так.

— А як треба було?

— Я не могла читати твої думки, — сказала вона.

— А я не завжди хотів сваритися, щоб мене почули.

— Пам’ятаєш, як ми збиралися поїхати до Львова минулої осені? — запитав Сергій.

— Пам’ятаю.

— Ти купила квитки на концерт, забронювала готель, розписала, де будемо обідати. А я сказав, що хочу просто день походити містом без плану.

— Бо ми мали лише два дні. І квитки вже були куплені.

— Саме так ти й відповіла.

— Ти міг сказати раніше.

— Міг. І ти могла спитати, чи хочу я взагалі на той концерт.

Ірина пам’ятала поїздку. Вони поїхали, концерт був хороший, готель зручний. На фотографіях вони усміхалися, стоячи перед Оперним театром. Вона ніколи не думала про той вікенд як про невдалий.

— Тобі ж сподобалося, — сказала вона.

— Музика сподобалася. Я хотів побути з тобою, а не виконати програму.

Ірина відчула, як до обличчя приливає тепло.

— Ти ж сам нічого не пропонував. Я не могла все кинути й чекати, поки ти щось вигадаєш.

— Знаю, Іро. Я теж зробив багато чого неправильно. Я перестав наполягати, коли мені щось було важливо. Мені було простіше піти в іншу кімнату, ніж сперечатися. А потім я почав менше тобі розповідати. Не тому, що ти нецікава. Просто відвик.