Розділ 10. Те, про що не розповідали

Четвер

Коли Надія повернулася додому, на кухонному столі лежав розгорнутий сімейний альбом. Біля нього стояли дві порожні чашки й тарілка з крихтами. З другого поверху долинали голоси дочок: Ірина щось запитувала, Олеся відповідала роздратовано, а Марта сміялася.

Надія поставила сумку біля дверей і підійшла до альбому. На відкритій сторінці була фотографія, зроблена влітку дві тисячі другого року. Вони з Василем стояли перед будинком, тримаючи між собою велику картонну коробку. Усередині лежала новенька мікрохвильова піч — подарунок на річницю весілля від Василевих родичів. Надія добре пам'ятала, як чоловік наполягав сфотографувати їх із подарунком, а вона сміялася, що нормальні люди роблять сімейні фотографії біля квітів, а не побутової техніки.

Тепер мікрохвильовки давно не було, зате фотографія залишилася. Надія провела пальцем по краю сторінки. На знімку Василь усміхався так широко, що було видно нерівний передній зуб. Він ніколи не хотів його виправляти, хоча стоматолог неодноразово пропонував. Казав, що за шістдесят років усі до його зуба звикли, тож немає сенсу щось змінювати.

Вона усміхнулася.

— Мамо, ти вже прийшла?

Ірина з'явилася на сходах із коробкою в руках.

— Уже. А що ви робите?

— Марта шукає фотографії для альбому. Хоче зробити окремі папки для кожної з нас.

— Гарна думка.

— Не знаю. Вона вже двічі посварилася з Олесею через те, кому дістанеться фотографія з моря.

— А хіба її не можна відсканувати?

Ірина подивилася на матір із таким виразом, наче та щойно запропонувала надзвичайно складне технічне рішення.

— Мамо, я про це їм і кажу.

Надія зняла пальто й повісила його біля дверей.

— То навіщо сваритеся?

— Бо Олеся хоче оригінал.

— Нехай забере. У мене є негативи.

Ірина заплющила очі.

— Чудово. Я пів години пояснювала те саме.

Надія засміялася й пішла на кухню мити руки. У коридорі на мить стало тихо. Потім Ірина запитала:

— Мамо, а ти пам'ятаєш, як ми їздили на море, коли Марті було років шість?

— Пам'ятаю.

— Тато тоді загубив гроші?

Надія витерла руки.

— Не загубив. Заховав у книжку, щоб ніхто не вкрав, а потім забув, у яку саме.

Ірина розсміялася.

— Ми пів дня їх шукали!

— А він уже збирався позичати в сусідів по кімнаті. Потім знайшов гроші в книжці, яку взяв почитати в дорогу. Навіть не відкривав її до того дня.

— Він нам сказав, що знайшов їх під матрацом.

— Бо йому було соромно зізнатися.

Ірина ще трохи посміялася, а потім подивилася на матір уважніше.

— Ти сьогодні якась задумлива.

— У бібліотеці старі фотографії переглядали. Багато чого згадалося.

— Щось хороше?

Надія поглянула на альбом.

— Різне.

Ірина не стала розпитувати. Взяла коробку й понесла нагору, а Надія залишилася сама перед відкритою сторінкою.

Вона пам'ятала те літо. Василь тоді довго збирав гроші на відпустку, сперечався через вартість житла, а коли вони нарешті приїхали до моря, два дні поспіль ішов дощ. Надія з дітьми сиділа в кімнаті, грала в карти й варила макарони на маленькій електроплитці. На третій день виглянуло сонце, і Василь повів усіх на пляж, хоча вода ще була холодна.

Це була хороша відпустка і хороший спогад. Надія не хотіла, щоб хтось забирав у неї право так про нього думати.

***************

За вечерею Марта розповіла про їхній похід до бібліотеки. Вона показала сестрам фотографії старої театральної ширми, паперових ляльок і бібліотечних стелажів. Олеся впізнала кілька книжок, які брала ще в школі, а Ірина довго розглядала знімок матері в синьому жакеті.

— Тобі тут тридцять вісім? — запитала вона.

— Приблизно.

— Я думала, ти в цьому віці вже не працювала з дітьми.

Надія здивовано підняла очі.

— Чому?

— Не знаю. Мені здавалося, ти тоді більше займалася документацією.

— І цим теж. Але дитячі заняття я ніколи не залишала повністю.

Марта поклала фотоапарат на сусідній стілець.

— Мама сьогодні проводила зустріч зі школярами. Точніше, випадково врятувала цілий захід.

— О, — сказала Олеся. — То в нас удома знаменитість.

— Не перебільшуй, — усміхнулася Надія.

— Лідія сказала, що без мами вони б не впоралися, — наполягала Марта.

— Лідія просто любить драматизувати.

Ірина дивилася на фотографію.

— Ти ніколи не розповідала, що могла працювати в Івано-Франківську.

Надія перестала різати хліб.

— Звідки ти знаєш?

— Марта сказала. Ви говорили дорогою додому.

Марта зніяковіла.

— Мамо, я ж не думала, що це секрет.

— Це не секрет.

Надія поклала ніж. За столом стало тихіше.

— Просто історія давня, — додала вона.

— То розкажи, — попросила Олеся. — Ми ж тепер усі дорослі.

Марта ледь помітно всміхнулася.

— Я теж так сказала.

Надія подивилася на дочок. Їй не хотілося робити з цього окрему подію. Вона могла б коротко пояснити, що колись мала пропозицію роботи, але не скористалася нею, і перевести розмову на щось інше. Проте знала: після сьогоднішньої розмови з Мартою таке пояснення вже не буде чесним.

— У дві тисячі першому році мене запросили на співбесіду до обласної бібліотеки, — почала вона. — Я тоді їздила на семінар, виступала з нашою програмою для дітей. Мені запропонували спробувати працювати у відділі, який займався дитячими заходами. Робота була цікава. Значно більше можливостей, ніж тут.

— І ти погодилася? — запитала Ірина.

— Спочатку так. Підготувала документи, купила квиток на автобус.

— А потім?

— Не поїхала.

Олеся нахмурилася.

— Чому?

Надія взяла склянку води, зробила ковток і поставила її перед собою.

— Бо не змогла вирішити, як усе організувати. Тато працював, у вас була школа, Ірина вже навчалася в університеті. Я почала думати, як ми житимемо, якщо мене візьмуть, і зрештою відмовилася ще до співбесіди.