Розділ 9. Автобус о шостій сорок

Четвер

У четвер Надія вперше за кілька днів вийшла з дому сама. Не те щоб дочки заважали їй ходити куди заманеться. Просто від понеділка кожен її крок несподівано став предметом зацікавлення. Варто було взяти сумку, як Ірина запитувала, куди вона збирається. Олеся пропонувала підвезти або щось купити дорогою. Марта хотіла піти разом, бо їй, бачте, треба було сфотографувати осіннє світло.

Цього ранку всі ще спали, коли Надія залишила на кухонному столі записку, взяла парасольку й зачинила за собою хвіртку.

До бібліотеки було двадцять хвилин пішки. Дорога вела повз стару школу, невеликий магазин і будинок із зеленою брамою, де колись жила її вчителька української мови. Надія не ходила цим маршрутом щодня вже майже три роки, відколи вийшла на пенсію. Проте й тепер машинально пришвидшувала крок біля автобусної зупинки, ніби запізнювалася на роботу.

Лідія зателефонувала їй ще минулого тижня. Просила допомогти підготувати невелику виставку до ювілею бібліотеки. Вони хотіли зібрати старі фотографії, читацькі формуляри, афіші зустрічей із письменниками й кілька речей, які збереглися від колишніх працівників.

Надія спочатку відмовилася. Сказала, що в неї приїжджають дочки й цього тижня буде не до бібліотечних справ. Але вчора Лідія надіслала фотографію старої театральної ширми з паперовими ляльками, яку Надія зробила для дитячого гуртка ще на початку двотисячних.

Під фотографією було написано: «Ти тільки подивися, що ми знайшли. Приходь, бо я не пам'ятаю, хто всі ці персонажі». Надія відразу впізнала двох зайців і лисицю з відірваним вухом. І погодилася.

Бібліотека займала дві кімнати на першому поверсі колишнього будинку культури. Колись там було просторо, та з роками частину приміщення віддали під інші потреби. Тепер між стелажами ледве розминалися двоє людей, а великі вікна виходили на подвір'я, де після дощу завжди стояли калюжі.

Надія відчинила двері й одразу відчула знайомий запах паперу, старих дерев'яних полиць і фарби, якою щороку підновлювали підвіконня.

— О, з'явилася! — вигукнула Лідія з-за стелажа. — Я вже думала, ти нас зовсім забула.

— Ти ж сама мене покликала.

— Покликати можна будь-кого. А от щоб людина справді прийшла — це вже досягнення.

Лідія вийшла їй назустріч, тримаючи в руках товсту папку. Вона була молодша за Надію на вісім років, мала коротке темне волосся й звичку говорити, не закінчуючи попередньої справи. За роки спільної роботи Надія навчилася розуміти, коли треба допомогти, а коли краще не заважати.

— Ходімо, покажу, що ми назбирали. Тільки спочатку скажи: це правда?

— Що саме?

— Про Чернівці.

Надія зняла пальто.

— А звідки ти знаєш?

— Галина сказала.

— Звичайно.

— Вона переживає, що ти поїдеш, а їй ні з ким буде сваритися через паркан.

Надія засміялася.

— У Галини для цього є чоловік.

— Каже, той давно перестав слухати.

Лідія поклала папку на стіл і раптом посерйознішала.

— А ти справді збираєшся переїхати?

— Збираюся.

— І будинок продати?

— Так.

Лідія трохи помовчала.

— Шкода. Я думала, ти ще повернешся до нас хоч на кілька годин на тиждень. Діти досі питають про твої вистави.

Надія провела рукою по спинці старого стільця, на якому просиділа стільки робочих років.

— Знайдеш когось молодшого. І терплячішого.

— Молодшого знайду. З терпінням буде складніше.

****************

У бібліотечній комірчині стояли три великі коробки. Лідія вже розклала частину фотографій за роками, але більшість залишалася без підписів.

Надія присіла за стіл, надягнула окуляри й узяла перший знімок. На ньому стояли п'ятеро школярів перед стелажем. У руках вони тримали книжки, а позаду висів плакат: «Читаймо разом». Двоє дітей дивилися в камеру, третій сміявся, четвертий намагався сховатися за книжкою.

— Це дві тисячі четвертий, — сказала Надія. — А хлопчик праворуч — Сашко Ковальчук. Він тоді виграв конкурс читців.

— Точно! Тепер у Львові працює.

— А ця дівчинка, здається, донька Марії Гнатюк. Вона завжди брала по п'ять книжок і повертала всі вчасно.

Лідія записувала імена на окремому аркуші. Вони працювали майже годину. Надія впізнавала колишніх читачів, згадувала назви заходів, іноді виправляла дати. Лідія раз у раз дивувалася, що вона пам'ятає стільки дрібниць.

— Ти ж не могла всіх знати, — сказала вона, коли Надія назвала ім'я ще одного хлопчика.

— Усіх не знала. Але цього пам'ятаю. Він три місяці приходив щоп'ятниці й брав ту саму книжку про динозаврів. Я вже думала подарувати йому її, щоб не записувати щоразу.

— І подарувала?

— Ні. Він одного дня приніс власну енциклопедію й сказав, що тепер може показати мені справжніх динозаврів.

Лідія засміялася.

— Ти його образила?

— Я сказала, що наші теж справжні, просто намальовані трохи гірше.

На дні другої коробки лежав великий конверт із пожовклими фотографіями. Лідія витягла його, струсила пил і висипала знімки на стіл.

— А це, мабуть, ще з дев'яностих.

Надія взяла одну світлину й завмерла. На ній було шестеро жінок. Усі стояли біля столу, заставленого книжками, паперовими квітами й чашками. Посередині — молода Надія в темно-синьому жакеті з широкими плечима. Волосся в неї було зібране у високий хвіст, а на шиї висів бейдж із написом «Надія Михайлівна».

Вона пам'ятала той день. Не через виставку, заради якої зробили фотографію. Тоді їй було тридцять вісім. І саме того тижня вона отримала листа з Івано-Франківська.

— Це ж ти! — вигукнула Лідія. — Боже, яка серйозна. Наче директорка міністерства.

Надія всміхнулася.

— Я тоді й хотіла стати начальницею.

— Справді?

— Майже.

Лідія взяла фотографію ближче до світла.

— Зачекай. Це ж той рік, коли ти збиралася до обласної бібліотеки?