Розділ 8. Місце за столом

Середа

Надія почула Романів голос у передпокої й зрозуміла, що зробила помилку. Не тому, що попросила його приїхати. І навіть не тому, що не попередила дочок, коли саме він з’явиться. Просто вона чомусь вирішила: якщо всі опиняться в одній кімнаті, можна буде перестати пояснювати кожному окремо, який він насправді.

Тепер Роман стояв у передпокої з полотняною сумкою, з якої стирчав край рушника, Ірина трималася за поручень сходів, а Марта дивилася на них обох з таким виразом, ніби випадково потрапила на виставу, до якої не купувала квитка.

— Я банки таки не побив, — повідомив Роман, піднімаючи сумку. — Хоч на останньому повороті мав усі шанси.

— Ти сам за кермом їхав, — нагадала Надія. — Не було на кого нарікати.

— Саме тому й нарікаю на дорогу.

Вона забрала сумку й понесла на кухню. Це був Романів третій приїзд до її будинку, але вперше тут зібралися всі дочки. Він озирався на коробки в коридорі й не знав, куди подіти руки.

Надія поставила сумку на стіл. Під рушником виявилися три літрові банки персиків і невеличкий паперовий пакунок, перев’язаний бавовняною ниткою.

— А це що? — запитала вона.

— Насіння базиліку. Ти питала про той, що пахне лимоном. Мені сусідка відсипала. На пакунку написала, коли сіяти.

На пакунку чужим округлим почерком стояло: «Лимонний. Після заморозків». Місяць тому Надія згадала запах базиліку в чернівецькій кав’ярні, а Роман запам’ятав.

— Ти ж знаєш, що я не дуже дружу з городиною в горщиках, — сказала вона.

— Ото й перевіримо, чи дружить вона з тобою.

У дверях з’явилася Олеся, ще з вологим після душу волоссям. Вона привіталася, подала Романові руку й, не приховуючи цікавості, подивилася на персики.

— Ви це самі закривали?

— Сам. Один раз. Потім довго відмивав кухню.

— А чого так багато?

— Я спочатку купив ящик. У продавчині були дуже переконливі аргументи.

— Може, сядеш? — запропонувала Надія. — У мене є юшка, а ще залишилася картопля. Зараз розігрію.

— Я не голодний, — відповів Роман.

— Ти виїхав ще до обіду.

— По дорозі їв.

— Булочку з заправки не можна вважати обідом.

— Дві булочки.

****************

За пів години всі п’ятеро сиділи за столом. На скатертині стояли юшка, картопля, сир і хліб. Марта, яка спочатку хотіла залишитися нагорі, спустилася після Олесиних слів, що розмова без неї однаково відбудеться.

Ірина сиділа навпроти Романа й уважно слухала його відповіді. Надія знала цей погляд: дочка так само слухала підрядників, коли ті обіцяли закінчити ремонт за три дні.

— Ви давно мешкаєте в Чернівцях? — запитала Ірина, коли розмова про дорогу вичерпалася.

— Від народження, з невеликими перервами. Кілька років працював у Тернополі. А потім повернувся.

— І чим займалися?

— На залізниці працював. Спочатку в службі перевезень, пізніше диспетчером. Зараз на пенсії. Інколи допомагаю колишнім колегам із графіками, коли у них аврал, але дедалі рідше. У них тепер усе в комп’ютерах, а мені вже не хочеться прикидатися, що я швидший за програму.

— Тому ви запізнилися? — запитала Марта.

Роман засміявся.

— Саме тому. Колишній диспетчер, а приїхав на годину пізніше. Ганьба на всю галузь.

— А в Чернівцях ви живете самі? — продовжила Ірина.

— Сам. Син у Вінниці, має свою сім’ю. Бачимося рідше, ніж хотілося б обом, але частіше, ніж хотілося б його дружині, коли я починаю розповідати, як правильно зберігати картоплю.

— У вас є онуки? — запитала Олеся.

— Дві онучки. Старша мене давно обігнала в умінні користуватися телефоном, молодша ще вважає, що я можу полагодити все на світі. Намагаюся не розчаровувати ні одну, ні другу.

— Тобто з невісткою у вас не дуже? — запитала Марта.

— Чудово. Вона мудра жінка. Просто має право не слухати моїх порад про картоплю.

— А ваш син знає про весілля? — запитала Ірина.

— Знає.

— І як поставився?

Роман на мить замислився.

— Сказав, що йому треба познайомитися з Надею ближче. Тобто майже те саме, що, мабуть, сказали ви своїй мамі.

— І ви не образилися?

— Спочатку трохи. Потім подумав, що сам, напевно, сказав би так на його місці.

— А ви вже познайомили їх?

— Улітку. Ходили разом обідати. Не скажу, що одразу стали найкращими друзями. Але я й не вимагав.

Марта тим часом розглядала Романові руки. На правій долоні, біля великого пальця, виднівся невеликий свіжий поріз.

— Ви чим це поранилися?

— Банкою. Кришка вперта попалася.

— Ви самі закриваєте, самі себе ріжете, самі все привозите, — сказала вона. — Незалежний чоловік.

— На словах більше, ніж на ділі. Сусідка два дні допомагала мені відмити каструлю. Я карамель зіпсував.

— А персики хоч їстівні? — запитала Олеся.

— Зараз і перевіримо. Я вдома тільки одну банку відкривав. Там сироп вийшов, як клей для шпалер.

****************

Після обіду Марта попросила Романа показати фотографії Чернівців. Виявилося, що він знімає старі вивіски, які поступово зникають із міста. У телефоні поруч з ними були коти, дві онучки й зламаний кран.

Ірина залишилася на кухні. Вона прибирала тарілки, хоча Надія просила нічого не чіпати.

— Ну? — тихо запитала Надія, коли вони опинилися самі.

— Що «ну»?

— Ти ж уже склала про нього думку.

— Мамо, я знайома з ним сорок хвилин.

— Годину двадцять.

— Ти рахувала?

— Ні. Просто знаю, коли він приїхав.

Ірина витерла стіл.

— Він здається нормальним.

— Це вже щось.

— Але ти ж розумієш, що я не можу зробити висновки за один обід.

— І не треба.

— Я хотіла запитати про інше, — сказала Ірина. — Ти сказала, що будете жити окремо перший час. Ви з ним це обговорювали?

— Так.

— І він погодився?

Надія подивилася на неї.