Розділ 7. Кімната, у якій нічого не змінилося

Середа

У середу Ірина прокинулася від того, що хтось пересував меблі за стіною. Спочатку їй здалося, що вона вдома і Сергій знову шукає в передпокої коробку з інструментами. Потім почула коротке, сердите «От же ж!» — і впізнала Мартин голос.

Ірина глянула на годинник. Була восьма десять. На підлозі біля валізи лежала сорочка, яку вона вчора не встигла повісити до шафи, на тумбочці — телефон, а на стільці акуратно складений шарф, куплений для матері. У власній квартирі такий безлад роздратував би її ще до сніданку. Тут вона лише натягнула халат і пішла до сестри.

Двері сусідньої кімнати були відчинені. Марта стояла коліньми на підлозі перед шафою, намагаючись витягнути з-під неї плоску картонну коробку. Позаду неї височіла купа книжок; фотоапарат лежав на ліжку поруч із рулеткою, ножицями й рулоном малярної стрічки.

— Ти що, вирішила зробити ремонт до сніданку?

— Допоможи краще. Воно застрягло.

Ірина взялася за другий край коробки. Та вислизнула так раптово, що обидві мало не сіли на підлогу. Усередині щось дзенькнуло.

— Сподіваюся, це не бабусин кришталь, — сказала Ірина.

— Гірше. Татова колекція плівок.

Марта підняла кришку. Усередині лежали конверти з негативами й кілька пожовклих світлин.

— Я думала, це давно викинули, — сказала Ірина.

— А я думала, ти почнеш із «навіщо ти все перевернула».

— Я ще можу.

Марта показала на шафу. На внутрішньому боці дверцят було приліплено аркуш у клітинку: «Речі для розбору. Нічого не викидати без дівчат». Унизу — материн підпис і дата, поставлена минулого тижня.

— Мама попросила мене сьогодні переглянути свої речі, — пояснила Марта. — Не заради продажу. Вона хоче звільнити полиці, щоб розкласти те, що забере із собою. Каже, не знає, кому з нас потрібні ці старі коробки.

— І ти почала о восьмій ранку?

— Я прокинулася о сьомій. Дуже хотіла взятися до роботи, поки не передумала.

— Добре, — сказала Ірина. — Зараз поснідаємо, і я допоможу.

— Не треба допомагати. Просто забери своє.

— Моє звідки тут?

Марта мовчки витягла з нижньої полиці червоний шкільний рюкзак із відламаною застібкою. Ірина впізнала його відразу: з ним вона їздила на перші студентські вступні іспити. На одній лямці досі висів металевий брелок у формі маленького літачка.

— Ти серйозно? — засміялася Ірина. — Я ж була впевнена, що викинула його.

— Ні. Ти, як завжди, сказала мамі: «Я заберу наступного разу».

Ірина взяла рюкзак за лямку. Застібка справді не працювала, тканина на дні протерлася. Зберігати його не було жодного сенсу. Та чомусь вона поставила рюкзак біля дверей, а не в мішок для сміття.

— Бачиш? — сказала Марта. — Саме тому мама ні до чого не торкається.

****************

Після сніданку Надія поставила в коридорі чотири коробки й товстий чорний маркер. На одній написала «Забрати», на другій — «Віддати», на третій — «Поки не вирішили». Четверту залишила без напису.

— А ця для чого? — запитала Олеся, яка вийшла на ґанок із кавою.

— Для того, що вам насправді не потрібне, але ви ще не готові це визнати.

— Тоді вона замала, — відгукнулася Марта з-за відчинених дверей.

Надія не стала пояснювати, скільки місця вже займають речі, які колись обіцяли забрати. Просто передала Ірині маркер і пішла телефонувати до майстерні: треба було домовитися, щоб до кінця тижня хтось нарешті подивився двері на веранду. Можливий продаж не скасовував того, що вони погано зачинялися.

— Може, спершу складемо список? — запропонувала Ірина.

— Ми й так бачимо, що лежить на полицях, — сказала Олеся.

— Не все. Частину треба перевірити.

— Іро, якщо знайдеш там наші дитячі колготки, не занось їх до реєстру сімейного майна.

Марта розсміялася. Ірина теж усміхнулася, хоч їй не подобалося, коли її висміювали за звичку все впорядковувати. Ця звичка зазвичай рятувала інших від безладу, а не створювала його.

Вони продовжили роботу. Ірина виносила з кімнати книжки невеликими стосами, щоб не пошкодити корінці. Серед шкільних підручників знайшла словник польської мови, який Олеся купила ще перед першим від'їздом, і записник із телефонами, виписаними синьою ручкою. Усі номери починалися з давніх кодів мобільних операторів. На останній сторінці хтось намалював три однакові будиночки, а під ними написав: «Наші майбутні квартири».

— Це хто? — запитала Ірина.

Олеся поглянула через плече.

— Я малювала. Не пам'ятаю, коли.

Опівдні Ірина принесла в кімнату пилосос і тільки тоді помітила, що за книжковою шафою видно край вузької металевої скриньки. Вона не була замкнена. Усередині лежали цвяхи, рулетка, шматок наждачного паперу й невеликий конверт із написом «Ірині».

Почерк був батьків. Ірина сіла на підлогу. Їй знадобилося кілька секунд, щоб упізнати свої літери, виведені на конверті чужою рукою. Батько завжди писав великі «І», з помітним нахилом праворуч. Вона простежила пальцем лінію чорнила, але не відкрила конверта.

— Що там? — запитала Марта.

— Не знаю.

— То подивися.

Ірина обережно підняла край. Усередині лежала коротка записка, складена навпіл, і два невеликі паперові квитки на поїзд, уже давно недійсні. На них стояла дата більш ніж двадцятирічної давнини.

«Ірцю, — писав Василь. — Ти поїдеш складати іспити, а ми з мамою приїдемо, як домовилися. Квитки купив. Не хвилюйся про дорогу й не вчися всю ніч. Тато».

Ірина впізнала той рік. Вона вступала до університету, страшенно боялася не пройти конкурс і за кілька днів до іспитів посварилася з усіма вдома. Батько тоді сказав, що поїде з нею, але перед самим від'їздом захворіла Марта, і поїздку довелося змінити. Ірина пам'ятала свою образу: їй здавалося, що батьки завжди більше хвилюються про молодших. А тепер тримала в руках два квитки, які Василь уже встиг купити.

— Він так і не віддав мені цього, — тихо сказала вона.