Розділ 6. Новий дах

Вівторок

У вівторок увечері Олеся знайшла в материній шафі коробку з новими чашками й дуже старими квитанціями.

Чашки були білі, з тонкою синьою облямівкою. Шість однакових, загорнутих у папір, із цінниками на денцях. Надія отримала їх на п'ятдесятиріччя від колег і відтоді жодного разу не користувалася. Квитанції лежали під коробкою, перев'язані канцелярською гумкою, яка за багато років втратила еластичність і розсипалася, щойно Олеся спробувала зняти її з паперів.

— Мамо, ти це навмисно зберігаєш? — запитала вона.

Надія саме витирала кухонний стіл. Після вечері Ірина пішла до себе відповідати на робочі повідомлення, а Марта забрала нагору ноутбук і половину пирога, пояснивши, що має намір провести серйозну розмову зі своїм шлунком. Олеся залишилася на кухні, хоча Надія кілька разів запевнила її, що впорається сама.

— Що саме?

— Чеки. Тут є навіть за дві лампочки. Дві тисячі дев'ятнадцятий рік.

— А, ті. Можеш викинути.

— А чашки?

— Чашки не викидай. Вони добрі.

Олеся дістала одну й піднесла до світла.

— Звідки ти знаєш? Ти ж ними не користувалася.

— Видно, що добрі.

— Мамо, це звичайні чашки.

— То навіщо питаєш?

Олеся засміялася й поставила чашку назад. Вона шукала великий скляний салатник, який пам'ятала ще з дитинства. Надія сказала, що він десь у нижній шафі, але там виявилися кришки від каструль, банка з ґудзиками й електрична кавомолка, яку подарувала Ірина. Зрештою салатник знайшовся на верхній полиці, за коробкою з чашками.

— Ти могла б просто сказати, де він стоїть, — зауважила Олеся, повертаючись до столу.

— Я сказала.

— Ти сказала: «Десь там, подивися». Це не зовсім адреса.

— А ти хотіла поштовий індекс?

Надія забрала в доньки салатник, поставила на стіл і почала складати в нього чисті яблука. На вечір вона задумала зварити узвар, але Олеся запропонувала просто порізати фрукти, бо після ситної вечері ніхто не хотів більше нічого їсти. Вони довго сперечалися, чи вважати яблука десертом, поки нарешті не погодилися, що це залежить від кількості цукру.

Такі розмови Надія любила. У них нічого не вирішувалося, ніхто не мав рації, і від того всім було легше.

Олеся сіла біля вікна й почала перебирати квитанції. Вона робила це без особливої мети, просто тому, що папери опинилися під рукою. Надія спостерігала, як донька розгладжує пом'яті аркуші, підносить до лампи вицвілі написи й час від часу хитає головою.

— Тут навіть чек за ручку до дверей, — повідомила Олеся. — Мамо, ти могла б відкрити музей домашніх витрат.

— Не смійся. Коли щось ламається, добре знати, де його купували.

— Ручка зламалася шість років тому.

— От бачиш, я правильно зробила, що зберегла чек.

Олеся відклала папірець. Під ним лежала квитанція за будівельні матеріали, датована вереснем дві тисячі двадцять першого року. Донька перестала усміхатися. Надія побачила, як змінився її вираз обличчя, ще до того, як сама розгледіла дату.

— Це за дах? — запитала Олеся.

— Мабуть. Дай подивлюся.

Олеся простягнула їй аркуш. У правому кутку чорнилом було написано прізвище майстра, а нижче — номер телефону, який давно перестав бути дійсним. Надія добре пам'ятала той ремонт. Не суму, зазначену в квитанції, не кількість закуплених матеріалів, а ранок, коли майстри вперше зняли старе покриття й вона побачила над головою голі крокви.

Тоді їй здалося, що будинок стоїть беззахисний, розкритий перед небом. Василь ніколи не дозволяв починати великі роботи без нього. Він мав знайомого майстра на кожен випадок і був переконаний, що сам знає, як зробити краще. Після його смерті минув лише рік, і Надія ще не звикла ухвалювати такі рішення самостійно.

— Так, це той ремонт, — відповіла вона.

Олеся забрала квитанцію й уважно прочитала.

— А я думала, ти все це давно викинула.

— Частину викинула. Мабуть, не все.

Донька поклала аркуш на стіл, вирівняла його по краю скатертини й подивилася на матір.

— Я тоді збиралася приїхати на два тижні. Пам'ятаєш?

Надія кивнула.

— Пам'ятаю.

— Уже навіть квиток купила. А потім у нас на роботі змінили графік, і я не змогла.

— Ти приїхала пізніше.

— На три дні. Коли майстри вже майже все закінчили.

Надія сіла навпроти неї. Олеся говорила спокійно, але Надія знала, що за цим спокоєм ховається щось незавершене. Учора донька згадала про ремонт за обідом, і тоді розмова закінчилася образою. Сьогодні вона сама повернулася до тієї теми.

— Ти нам дуже допомогла, — сказала Надія.

Олеся трохи поморщилася.

— Мамо, я не про це.

— А про що?

Донька провела пальцем по краю квитанції.

— Коли я переказувала гроші, мені здавалося, що я теж щось тут роблю. Не просто живу десь далеко й час від часу телефоную.

Надія хотіла сказати, що Олеся ніколи не була для неї чужою. Але стрималася. Донька не просила її спростовувати це відчуття.

— У Кракові я тоді жила в маленькій квартирі з дівчиною, яка працювала в нічну зміну, — продовжила Олеся. — Вона щоранку поверталася о шостій, гріла якусь жахливу їжу в мікрохвильовці й дивилася серіали на телефоні. Я прокидалася від запаху смаженої цибулі й думала, що коли нарешті матиму власне житло, то перше, що зроблю, — забороню всім смажити цибулю до дев'ятої ранку.

Надія всміхнулася.

— Ти ніколи мені цього не розповідала.

— Бо це дурниці.

— Мені цікаво.

Олеся знизала плечима.

— Тоді все здавалося тимчасовим. Робота, квартира, сусідка. Я думала, що ще трохи зароблю, знайду щось краще, відкладу на перший внесок. А потім ти подзвонила й сказала про дах. Пам'ятаю, як стояла на зупинці з пакетом продуктів, а ти пояснювала, що вода вже протікає біля комина. І весь час повторювала: «Я щось придумаю, не хвилюйся».

Надія пам'ятала ту розмову. Вона справді не хотіла турбувати доньку. Гроші на ремонт були, але їх бракувало на всі роботи, а майстер наполягав, що міняти потрібно не лише пошкоджені листи, а значну частину покрівлі. Надія ще сподівалася домовитися про поетапну оплату, коли наступного ранку Олеся попросила реквізити рахунку.