Розділ 4. До неділі

Понеділок

Ірина вимила останню чашку, поставила її на сушарку й лише тоді помітила, що вже хвилин десять стоїть біля порожньої мийки. Вода давно перестала текти, кухонний рушник висів на її плечі, а в голові все ще звучала материнська фраза: «Я хочу продати будинок».

У коридорі стихли кроки. Надія пішла до своєї кімнати, не запропонувавши нікому чаю, не нагадавши зачинити вікна й навіть не запитавши, чи всі мають чисті рушники. Для сторонньої людини в цьому не було б нічого особливого. Для Ірини — майже образа.

Їхня мати завжди закінчувала сімейні вечори однаково. Перевіряла, чи не залишилося їжі на плиті, складала посуд, питала, хто коли вставатиме. Навіть після сварок вона неодмінно знаходила якийсь привід зайти до кімнати доньок: принести випрану футболку, запропонувати яблуко або повідомити, що завтра обіцяють дощ. Це означало, що мир ще не укладено, але шлях до нього відкритий.

Сьогодні Надія просто пішла.

— Вона серйозно, — сказала Олеся.

Ірина повернулася. Сестра сиділа за столом із телефоном у руках, але на екран не дивилася.

— Схоже на те.

— Ні, ти не зрозуміла. Вона справді збирається його продати. Не просто хоче нас налякати, щоб ми частіше приїжджали.

— Звідки ти взяла, що мама хотіла б нас налякати?

— Не знаю. Мені було б простіше, якби хотіла.

Ірина повісила рушник на гачок. Над мийкою горіла невелика лампа, решта кухні потопала в напівтемряві. На столі залишилася ваза з квітами, яку мати переставила до вікна. Кілька пелюсток обсипалися на підвіконня.

— Ходімо нагору, — запропонувала Ірина. — Треба поговорити з Мартою.

— Вона не захоче.

— Ти вже питала?

— Ні. Але знаю її.

Ірина вимкнула лампу.

— От зараз і перевіримо.

Вони піднялися вузькими дерев'яними сходами, які скрипіли незалежно від того, наскільки обережно по них ступали. У дитинстві сестри намагалися навчитися ходити так, щоб батьки не чули. Ірина навіть позначала олівцем дошки, які видавали найгучніші звуки. Марта тоді була замала, щоб оцінити всю складність задуму, і щоразу псувала його, збігаючи сходами навпростець.

Тепер Ірина йшла першою. Біля повороту вона машинально притрималася за поручень і відчула під пальцями знайому подряпину. Колись її залишили, затягуючи нагору нову шафу. Василь тоді сердився на вантажників, Надія заспокоювала його, а маленька Марта стояла посеред коридору й запитувала, чому вони не можуть просто зробити двері ширшими.

Ірина усміхнулася спогаду, але відразу посерйознішала. На другому поверсі горіло світло. Двері кімнати, де колись спали Олеся й Марта, були прочинені. Звідти долинало тихе клацання кнопок фотоапарата.

— Марто? — покликала Ірина.

— Що?

— Можна до тебе?

— А якщо ні?

— Тоді ми ввічливо постоїмо в коридорі, поки ти передумаєш.

Олеся хмикнула. З кімнати почулося зітхання.

— Заходьте вже.

Марта сиділа на підлозі біля ліжка. Перед нею лежав фотоапарат, поруч — ноутбук, під'єднаний до розетки через подовжувач. Вона переглядала знімки, зроблені вдень, і час від часу щось занотовувала в невеликому блокноті.

— Ти працюєш? — запитала Олеся.

— Ні. Дивлюся фотографії.

— А блокнот навіщо?

— Щоб записувати номери кадрів, які хочу залишити.

Ірина сіла на край ліжка. Воно було вузьке, застелене світлою ковдрою з дрібним геометричним візерунком. На стіні біля узголів'я зберігся ледь помітний слід від старого плаката, який Марта колись приклеїла канцелярським скотчем і зняла разом зі шматочками фарби.

— Нам треба поговорити, — сказала Ірина.

Марта не відірвалася від екрана.

— Ми сьогодні тільки цим і займаємося.

— Про маму.

— А про кого ще?

Олеся зачинила двері й сперлася на шафу.

— Марто, перестань.

Молодша сестра підвела голову.

— Що перестати? Я вам не заважаю. Хочете обговорювати, як переконати маму не продавати будинок, — обговорюйте. Тільки без мене.

— Саме тому ми й прийшли, — сказала Ірина. — Щоб усе вирішити разом.

Марта подивилася на неї, потім на Олесю.

— Ви вже вирішили, що її треба переконувати. Навіщо вам моя думка?

Ірина відчула, як у ній прокидається знайоме нетерпіння. Марта завжди вміла перетворити просте запитання на суперечку про те, чи достатньо уважно її слухають.

— Тому що це стосується всіх нас.

— Будинок належить мамі, — тихо сказала Марта.

Олеся випросталася.

— Оце вже цікаво. Годину тому ти плакала через продаж, а тепер захищаєш її право продавати?

— Я не захищаю. Просто кажу, як є.

— То ти згодна?

— Ні!

Марта відповіла так голосно, що всі троє замовкли. Потім вона знизила голос:

— Я зовсім не згодна. Але мама ж не маленька. Ми не можемо її замкнути тут до кінця життя.

Ірина подивилася на сестру з подивом. Такої розсудливості від Марти вона сьогодні не чекала.

— Ніхто не збирається її замикати, — сказала вона. — Я хочу, щоб мама не поспішала. Між цим і тим, що ти кажеш, є різниця.

— Вона думає про продаж пів року.

— І все одно може помилитися.

— Може, — погодилася Марта. — Але ти ж теж помиляєшся.

Олеся усміхнулася.

— Обережніше. Зараз Іра попросить список із датами.

Ірина кинула на неї роздратований погляд.

— Дуже дотепно.

— Дякую. Я стараюся.

Марта відсунула ноутбук і підтягнула коліна до грудей. Вигляд у неї був уже не сердитий, а засмучений.

— Я не хочу, щоб тут жили чужі люди, — сказала вона. — І не хочу, щоб мама поїхала. Але коли ви починаєте говорити, як треба все організувати замість неї, я розумію, чому вона сердиться.

Ірина мовчки дивилася на сестру. Найбільше її дратувало, що в цих словах була частка правди.

************

Колись у цій кімнаті стояли два однакові ліжка. Олеся спала біля вікна, Марта — ближче до дверей. Між ними був невеликий столик, на якому постійно накопичувалися книжки, шпильки, зошити й речі невідомого призначення. Олеся ненавиділа безлад, але сама регулярно залишала посеред кімнати одяг. Марта натомість могла цілий тиждень шукати шкарпетки, які лежали в неї під подушкою.