Розділ 3. Будинок продається

Понеділок

Надія завжди вважала, що найстрашніше — сказати правду. Після цього, здавалося їй, має ставати легше. Слова вже вимовлені, приховувати нічого, можна нарешті видихнути й почати говорити про те, що робити далі. Але зараз, сидячи за власним кухонним столом навпроти трьох дочок, вона зрозуміла, що помилялася.

Найстрашніше починалося після. Ірина дивилася на неї так, наче мати щойно повідомила, що вирішила вступити до циркової трупи й виїхати на гастролі до Південної Америки. Олеся повільно поклала ложку біля тарілки. Марта сиділа нерухомо, тримаючи в руках серветку, яку досі машинально складала навпіл.

Надія почула, як за вікном проїхав автомобіль. За ним, голосно гавкаючи, пробіг сусідський пес. Десь у будинку тихо цокав годинник. Раніше вона ніколи не помічала, скільки звуків можна почути під час сімейного мовчання.

— Мамо, — першою озвалася Ірина, — ти зараз серйозно?

Надія подивилася на неї.

— Цілком.

— Ти хочеш продати наш будинок?

У цьому короткому запитанні було одне слово, якого Надія очікувала.

Наш.

Вона знала, що доньки скажуть саме так. Ірина вживала його природно, навіть не замислюючись. Наш будинок. Наш сад. Наша кухня. Наші кімнати. Для неї все це залишалося спільним, хоч вона вже понад двадцять років жила в іншому місті. Надія не збиралася сперечатися через займенник. Принаймні не зараз.

— Так, Іринко. Я вирішила виставити будинок на продаж.

— Але навіщо?

— Тому що я більше не хочу тут жити.

Марта різко підняла голову.

— Як це — не хочеш?

— Отак. Не хочу.

— Ти ж усе життя тут прожила!

— Саме тому й знаю, що означає жити в цьому будинку.

— Мамо, але ж це не відповідь!

Надія подивилася на молодшу доньку. Марта вже почала червоніти — у неї це завжди траплялося раніше, ніж вона встигала по-справжньому розсердитися.

— А яка відповідь тебе влаштувала б?

Марта відкрила рота, але нічого не сказала. Ірина випросталася на стільці.

— Давайте спокійно. Мамо, поясни нам, будь ласка, що саме ти задумала. Куди ти збираєшся переїжджати?

— До Чернівців.

Олеся нарешті підняла очі.

— До Романа?

— У Чернівці, — повторила Надія. — Це місто, Олесю. Там живе не лише Роман.

— Мамо, ну не треба так, — попросила Ірина. — Ми ж нормально питаємо.

Надія поклала долоні на стіл. Вона чекала цієї розмови майже місяць, уявляла десятки можливих реакцій, подумки складала відповіді. Але тепер усі заготовлені пояснення розсипалися, наче хтось витрусив їх із кишені просто на підлогу.

— Я збираюся продати будинок, винайняти невелику квартиру в Чернівцях і пожити там, — сказала вона. — Не в Романа. Окремо. Хочу спочатку звикнути до міста, подивитися, чи буде мені там добре. А потім уже вирішуватиму, що далі.

— Тобто ви з Романом не будете жити разом? — запитала Марта.

— Не відразу.

— А навіщо тоді заміж?

Надія подивилася на доньку з подивом.

— Марто, ти зараз справді запитуєш, навіщо люди одружуються?

— Ні. Я запитую, чому ти хочеш продати будинок, переїхати в інше місто й винаймати там квартиру, якщо твій майбутній чоловік уже має власне житло.

Ірина кивнула, ніби Марта нарешті сформулювала те, до чого вона сама намагалася підвести розмову.

— Бо я хочу мати свій простір, — відповіла Надія.

— У тебе є свій простір, — сказала Олеся й обвела рукою кухню. — Ось він. Величезний, між іншим.

— Так. І з дірявою ринвою, яку я вже другий місяць прошу полагодити.

— То треба найняти майстра, — відразу запропонувала Ірина.

Надія мало не засміялася. Ще не минуло й десяти хвилин, а доньки вже почали розв'язувати проблему, якої не хотіли визнавати.

— Іринко, майстра я найму. Але справа не в ринві.

— Тоді в чому?

— У тому, що я хочу змінити своє життя. Не лише полагодити те, що зламалося.

Марта відсунула тарілку.

— Але ми ж могли б тобі допомагати.

— Ви й так допомагаєте, доню.

— Тоді я взагалі нічого не розумію.

Надія подивилася на молодшу доньку. Раніше вона неодмінно спробувала б знайти слова, які все пояснять і заспокоять. Тепер уперше припустила, що їм доведеться побути в цьому нерозумінні певний час.

— Давайте по черзі, — втрутилася Ірина. — Мамо, скільки часу ти вже це плануєш?

— Десь пів року думаю. Серйозно взялася за це наприкінці літа.

— Пів року?

Надія кивнула.

— І нічого нам не сказала?

— Я хотіла спочатку сама зрозуміти, чого хочу.

— А тепер зрозуміла?

— Здається, так.

Ірина відкинулася на спинку стільця. На її обличчі з'явився вираз, який Надія добре пам'ятала ще зі шкільних років. Так донька дивилася на контрольні роботи, у яких знаходила помилку після того, як уже здала зошит учительці.

— Мамо, ти розумієш, що це не просто переїзд? Це великий будинок із землею. Тут усе наше дитинство. Тут тато жив.

Останнє речення вона вимовила тихіше. Надія опустила очі. Василь. Вона знала, що рано чи пізно його згадають. Просто сподівалася, що не так швидко.

— Я пам'ятаю, хто тут жив, Іринко.

— Я не це мала на увазі.

— Знаю.

— Просто… Якось дивно, що ти вирішила все так змінити.

Надія поглянула на старий годинник над холодильником. Стрілки показували п'ятнадцять хвилин на четверту. Ще вранці вона хвилювалася, чи встигне спекти пиріг до приїзду дочок. Тепер він лежав на тарілці, майже недоторканий, і від цього чомусь ставало особливо прикро.

— Я не вирішила все змінити за один день, — сказала вона. — Я багато про це думала.

— Сама? — запитала Олеся.

Надія повернулася до неї.

— А з ким я мала думати?

— Ну, з нами, наприклад.

— Я хотіла спочатку зрозуміти, чи справді готова до цього.

— А Роман знав?

Надія помовчала.