Розділ 2. Три валізи

Понеділок

Ірина завжди брала із собою більше речей, ніж було потрібно. Навіть тепер, коли збиралася провести в матері лише тиждень, вона примудрилася заповнити велику валізу, невелику дорожню сумку й окремий пакет із ліками, зарядними пристроями та документами, які навряд чи знадобляться їй у відпустці.

Валіза була чорна, з чотирма коліщатками, одне з яких почало заїдати ще минулого літа. На рівному асфальті це майже не відчувалося, зате на сільській дорозі, посипаній дрібним камінням, вона вперто завалювалася набік.

Ірина зупинилася, поправила ручку й подивилася на дорогу, що піднімалася до материного будинку. До хвіртки залишалося метрів триста, може, трохи більше. Колись вона пробігала цю відстань за кілька хвилин, а тепер стояла посеред дороги в дорогих кросівках і сердилася на валізу, чоловіка та власне рішення пройтися пішки.

Сергій запропонував підвезти її просто до воріт. Вона відмовилася.

Тепер уже не могла пригадати, навіщо.

Можливо, не хотіла, щоб мати бачила їх удвох. Надія мала дивовижну здатність помічати навіть ті речі, про які її ніхто не просив думати. Достатньо було Сергієві не поцілувати дружину на прощання або Ірині занадто швидко зачинити дверцята автомобіля, як увечері неодмінно пролунало б обережне: «У вас усе добре?»

А Ірина не знала, що відповідати на це запитання.

Вона поставила валізу вертикально й дістала телефон. На екрані світилося нове повідомлення від Сергія.

«Коли повернешся, треба буде вирішити, що робити з квартирою. Більше відкладати немає сенсу».

Ірина перечитала його двічі. Потім заблокувала екран і сховала телефон до кишені.

Дивно, що людина, з якою прожив майже двадцять років, одного дня починає писати тобі так, ніби ви разом керуєте невеликою фірмою, у якої виникли труднощі з орендою приміщення.

Жодних образ. Жодних докорів. Навіть розділові знаки на своїх місцях.

Лише питання, які потрібно вирішити.

Ірина підняла валізу за бічну ручку й понесла її в руках.

До материного будинку вона дійшла з відчуттям, що вже відпрацювала половину запланованої відпустки.

За хвірткою все виглядало майже так само, як минулого разу. Уздовж доріжки росли чорнобривці, на старій яблуні висіло кілька перестиглих плодів, а біля ґанку стояли два великі горщики з пеларгоніями. Надія щороку обіцяла більше їх не садити, бо втомлювалася переносити рослини на зиму до хати, і щовесни купувала нові.

Ірина зупинилася перед хвірткою. Її права рука досі пам'ятала, як відчиняти засув, хоча сам механізм давно замінили.

На подвір'ї загавкав Лис.

— Тихо, ти мене знаєш! — гукнула вона.

Пес вибіг із-за будинку, радісно заметляв хвостом і мало не збив її з ніг. Ірина присіла, дозволяючи йому обнюхати руки, але відразу помітила сивину навколо його морди. Минулого разу її начебто було менше.

— Господи, який ти старий став, — сказала вона лагідно.

Лис образи не помітив. Його значно більше цікавив пакет, із якого пахло сиром.

На ґанку з'явилася мати.

— Іринко! А чого ж ти не подзвонила, що вже йдеш?

— Бо я вже йшла, мамо.

— Я б вийшла назустріч.

— І що б ти зробила? Несла мою валізу?

— Могла б хоч пакет узяти.

Надія спустилася зі сходів і обійняла доньку. Від неї пахло яблуками, корицею та чимось ще, знайомим із дитинства. Можливо, звичайним господарським милом, яким вона завжди мила руки після роботи на кухні.

Ірина притиснулася до матері трохи міцніше, ніж збиралася.

— Ну, все, все, — засміялася Надія. — Ти мене задушиш. Ходімо, я борщу не варила, зате є грибна юшка й пиріг.

— Мамо, я ж казала нічого не готувати.

— А я й не готувала. Воно якось саме.

У передпокої було тепло. На вішаку висів старий коричневий плащ матері, нижче стояли гумові чоботи й кілька пар домашніх капців. Ірина помітила, що біля дверей лежить новий килимок. Темно-зелений, із грубим ворсом, зовсім не схожий на ті, які мати купувала раніше.

— Це ти новий килимок придбала?

— Ага. У Чернівцях, коли до Романа їздила.

Ірина нічого не відповіла.

Вона давно знала про Романа. Мати познайомилася з ним під час туристичної поїздки до Італії, спочатку називала просто знайомим, потім приятелем, а згодом перестала пояснювати, ким він їй доводиться. Після цього якось повідомила, що вони вирішили одружитися.

Ірина намагалася поставитися до новини спокійно. Навіть сказала матері, що рада за неї, і, здається, тоді говорила щиро. Просто що більше Надія розповідала про майбутнє весілля, то сильніше Ірину непокоїло відчуття, що в їхній родині відбувається щось важливе, до чого вона не має жодного стосунку.

Це було нерозумно. Вона сама розуміла, наскільки нерозумно.

Проте розуміння мало допомагало.

— Ти добре виглядаєш, — сказала вона, знімаючи куртку.

Надія провела долонею по волоссю.

— Дякую.

— І помада тобі личить.

— Ірино, я не збираюся сьогодні нікого переконувати, що ще годжуся для заміжжя.

— Я такого не казала.

— Але подумала.

— Мамо!

Надія засміялася, взяла її куртку й повісила на гачок.

— Іди мий руки. А я поки поставлю чайник.

Ірина дивилася їй услід і раптом подумала, що мати справді змінилася. Не зовні, хоча волосся в неї стало трохи коротшим, а постава — наче впевненішою. Змінилося щось у самій манері говорити. Раніше Надія неодмінно перепитала б, чи все гаразд, чи не образила вона доньку невдалим жартом. Тепер просто пішла на кухню, залишивши Ірину саму розбиратися зі своїм роздратуванням.

Чомусь це її зачепило.

Вона занесла валізу до колишньої кімнати й відчинила двері. Ліжко було застелене чистою світлою білизною, на підвіконні стояла невелика ваза із сухоцвітами. На шафі досі лежала коробка з новорічними прикрасами, яку Ірина обіцяла забрати щонайменше п'ять років тому.

Кімната майже не змінилася відтоді, як вона вийшла заміж. Лише книжок стало менше — кілька полиць давно спорожніли, а письмовий стіл замінила невелика тумба.