До неба

— Ти знову запізнився, Василю!

— Вибачте, отче Святославе. Сьогодні в проході біля нашого житла знову стався завал.

— Ніхто не може йти проти волі Господа. Отже, ти вчинив якийсь гріх. Це твоє покарання. Він бачить усіх нас. Добре, сину мій, сідай на своє місце. Треба починати молитву.

Хлопчик років дванадцяти сів поруч із Марією та склав долоні для молитви. Це був черговий урок отця Святослава, на якому той розкривав дітям сенс життя. За переказами, уже кілька століть люди жили під землею. У писанні розповідалося про великий катаклізм і про Бога, який покарав людей та загнав їх у підземелля.

Крихітне поселення налічувало двісті людей. Ніколи й за жодних обставин їхня кількість не мала перевищувати цього дивного числа: народження дитини дозволяли лише після чиєїсь смерті. Отець Святослав, головний у поселенні, постійно нагадував про необхідність молитви. Усі години були подаровані Богом, і в належний час за них доведеться заплатити.

Дітей у поселенні було чимало — навіть клас із десяти учнів набрався без труднощів. Усі вони мали виконувати вказівки дорослих. Поселення давно розрослося. Печери, розширені предками з волі Господньої, перетворилися на кімнати, де кожна сім’я мала невеличкий простір: ліжко — і більше нічого. Люди сиділи на підлозі у відведених для них місцях. Єдиним винятком були покої отця Святослава. Його кімната була великою та просторою, адже там зберігали писання, яких за століття існування поселення назбиралося чимало.

Майже кожен новий отець, до якого, за його словами, приходив уві сні Господь, мав записувати власні молитви. У кожного була своя манера письма, незрозуміла простим людям, а створені книги ставали своєрідною спокутою за гріхи й учинки автора. Василь сидів перед отцем, схиливши голову, але не заплющивши очей, і намагався торкнутися ногою Марії, яка слухняно виконувала настанови проповідника. Відчувши дотик хлопчика, вона теж повільно розплющила очі. Оскільки перед початком молитви всі схилили голови, отцеві навіть не спадало на думку, що двоє дітей порушують святу годину.

Єдиним джерелом світла в кімнаті була дивна свічка, яка, за словами отця, ніколи не згасала сама. Цілих три години діти повторювали молитву за отцем, що тримав у руці власну священну книгу. Він також мусив сидіти, як і вихованці, аби показати, що всі вони рівні перед Божим Писанням. Після заняття діти мали повернутися додому й прочитати завершальну молитву, ставши обличчям у бік покоїв отця.

Нарешті заняття закінчилося. Щойно проповідник зачинив за собою двері, Василь схопив Марійку за руку й потягнув за собою.

— Ти чого? — здивувалася кароока дівчинка.

— Побігли на край поселення. Я тобі дещо покажу. Ти здивуєшся, — сказав Василь і впевнено звернув у перший прохід праворуч.

Вони бігли різними тунелями, що густою сіткою розповзалися на кількасот метрів від центру. Після третього повороту ліворуч діти обережно притулилися до стіни. Хлопчик визирнув одним оком, щоб пересвідчитися, що попереду немає дорослих.

Потім він обернувся до Марійки й мовчки відрахував пальцями від трьох до одного: час було бігти далі. Попереду лежав господарський центр, де вирощували гриби й розводили тварин, здатних жити без сонячного світла, — переважно кролів і свійських щурів. Проминувши черговий пост, Василь несподівано відсунув грудку затверділої землі в стіні та прошепотів:

— Залазь!

— Ти можеш пояснити?.. — почала дівчина, але хлопець миттю затулив їй рота долонею.

— Тс-с, дорослі помітять. Швиденько лізь у тунель.

Вона не звикла обманювати, однак не могла приховати цікавості до витівок неслухняного Василя. Він здавався справжнім бунтарем: постійно порушував священні правила отця під час молитви, а вночі, коли отець накривав невгасиму свічку ковпаком і поселення поринало в темряву, не лягав спати, а потай від усіх прокладав цей загадковий тунель.

У поселенні було три основні групи працівників: копачі, учителі та фермери. Перші створювали нові проходи, укріплювали старі й шукали в землі корисні матеріали. Учителі виховували дітей; до них належав і проповідник, отець Святослав. Фермери вирощували гриби та розводили тварин.

Порівняно з крихітними житловими кімнатами центр здавався неймовірно просторим. Копачі проклали вузькі канали до підземного джерела й вентиляційні шахти, щоб у поселенні були вода та свіже повітря. Найголовнішим вважали отця — людину, якої торкався Господь. Саме завдяки йому, як вірили мешканці, вони могли сподіватися на їжу, воду та спокійний сон. Пролізаючи вузьким тунелем, що явно не підходив для дорослих, Василь несподівано заговорив:

— Я знайшов таку річ… таку річ! Ти будеш вражена. Гадаю, вона якось пов’язана з минулим людей.

— З минулим? Що ти маєш на увазі?

— Зараз сама побачиш.

Дві хвилини вони повзли, доки не опинилися у великій кімнаті. Її блискучі гладенькі стіни відрізнялися від земляних тунелів, а зі стелі звисали незрозумілі дроти. Десь за металевими панелями долинав ледь чутний гул. Здивована Марійка закрутила головою: нічого подібного вона ніколи не бачила.

— Ого! Це те, що ти хотів мені показати?

— Це? Ні, Марійко. Я тут майже все обшукав. Нічого цікавого не знайшов.

Дивував хіба що матеріал стін: із такого самого металу була зроблена підставка в покоях отця Святослава.