Оповідання

До неї прийшло блаженство

Смерть повернулася додому виснажена і засмучена. Навіть не мала сили на злість. Знову дістала наганяю від шефа через Івана Сміхуна. Клятий клієнт! Та він вартий тисячі нормальних! Треба ж на старості літ мати таке щастя, щоб потрапити на того дивака?!. Сам не живе й іншим не дає. Дурня якась…

Ходила по кухні у пошуках щось перекусити і бурчала собі під ніс. Давно жила сама, тож мусила говорити вголос — треба же з кимось спілкуватися… А то все одні небіжчики…

— Я до тебе прицілювалася давно, Іване, — вийняла з холодильника кістляву, як сама, курку, поставила в мікрохвильову, щоб розморозити, — дістав уже своїми нахабними вибриками. Ні вихідних, ні свят через тебе, ні запланованих відпусток, коли робота має йти по заздалегідь продуманому плану, чітко і результативно. Пливти, можна сказати… — узялася за миття посуду. Вода цюркотіла, як життя. —  Цього разу тобі, Сміхуне, не вивернутись. Сам собі придумав гори, я тебе туди не підсаджувала. Просто проходила повз, підбирала цікавого австрійця, який припер в Українські Карпати, щоб убитись. Ніби їм своїх Альп для вмирання бракує. Я там раз була, на курсах підвищення кваліфікації, бачила, що до їхніх скель голову розтовкти, як раз плюнути… Все, нема про що говорити…  Люди такі дивакуваті — вони ціле життя хочуть захопити чужу територію. А в кінцевому результаті опиняються на одній тісній хмарині — в чистилищі. Де Бог ламає собі голову, що з ними робити, бо таке життя нинішнє непевне, заплутане, закони, як палиці з двома кінцями, і з того боку можна заробити по лепеті, і з другого… Стоси юристів наплодилося, і всі такі мудрі, наче винайшли еліксир вічного життя і смерть по них не прийде. Наївні людоньки!.. Затямте собі, поки жити будете, я прийду до всіх, бо я є правдивий і єдиний РЕЗУЛЬТАТ усього життя. РЕЗУЛЬТАТ — затямте. Більше результатів немає, хоч вмри, хоч розтрощи собі голову об скелі, як ненормальний лікар Іван Сміхун, ніби йому адреналіну бракувало на роботі. Та від того адреналіну, Іване, що ти отримував, копирсаючись під час операції у людських тілах, а після отямлення тіл — у їхніх душах, півсвіту зі страху може натягнути ноги, а друга половина збожеволіти!.. Не результат править життям — результат ставить крапку. На яку я кладу свій підпис і печатку, реєструю і відправляю на суд Божий. Життям править процес.

На диво, Іване Сміхуне, ти це знаєш. У тебе роздроблені кістки, як на каменоломні, посплутувані, наче лабіринт нутрощі, а ти при тямі і тебе не цікавить, як усіх смертних, чи ти житимеш?.. Уявляєте, живі і мертві?.. Він крізь стиснутий зубами біль гладить внучку, яка розказує йому казку про дурнуватого колобка, і тішиться, що внучка в нього така гарна, мила і розумна. В той час, коли родичі душаться зі сліз і не йдуть до мене на останній прийом тільки з тієї причини, що наковталися якихось модерних таблеток, що роблять з них не людей, а бездушних загальмованих манекенів… Їм і вмирати не треба, бо вони не живуть… А він, нахаба, ще дозволяє собі обіцяти дитяті, що взимку навчить її кататися на ковзанах... Хіба в небі, якщо там є лід, хоча я сумніваюся. Навіщо Богові мерзнути? Та й паливо дороге, володар зі ближнього зарубіжжя такі суми гне, як за рідну маму, хоча на нього безкоштовно гарують гори грішників… І своїх, і заробітчан. Думають, наївні грішники, що їх майбутня копійка ощасливить. Немає майбутньої копійки! Немає — і крапка!.. Є тільки теперішня секунда, яку треба благословити. Мало хто це знає… Але це знає Сміхун!...

Нічого, Іване, я тобі підсоблю… Я пам’ятаю, як десять років тому, коли в мене народилася донька, коли я квола і щаслива пригортала до себе дитя, ти врятував від смерті жінку після пологів. Разом з немовлям. А вони вже в мене були не тільки заплановані, пораховані і відправлені з місячним звітом. Вони у мене були повністю зареєстровані, і на них були документи з мокрою печаткою! Так-так!.. Ти знаєш, що я за те мала, Іване? Скільки натерпілася?  Ти думаєш, у нас, смертей, конкуренції немає? Гай-гай… Це для вас смерть одна. Зрештою, байдуже мені, що там для вас…

А коли мене шеф відкликав з відпустки… — згадувала. — Ну, тоді, коли  я приперла з моря, щоб забрати і оформити в терміновому порядку одного лобуряку з парламенту, що п’яним гасав по центру міста і знайшов бетонного стовпа на свою згодовану пику. А ти його врятував… Моя відпустка тоді пішла коту під хвіст, а проблем було море ще довго, бо той негідник після клінічної смерті прозрів і став праведником. Церкви будує, людям помагає, пити перестав зовсім, по місту їздить за правилами, кожного знака шанує, як свою душу…

А коли ти, Іване, вирвав з моїх рук дівчиська, що порізало собі вени? Я ж тоді проспорила не тільки купу грошей, а свою репутацію. Я давала тисячу процентів гарантії, що заберу цю кралю до вечора, щоб знала, як шанувати дану долею красу, а ти її врятував… Більше того, вона тобі стала така вдячна, що приходила аж додому, наче за свяченою водою, і в неї закохався твій син. Зараз вона стоїть біля тебе і молиться за твою душу, бо розуміє, що тіла твого, фактично, немає. Такий собі кусень м’ясива. Так-так, то дівчисько стало згодом твоєю невісткою, і зараз саме її дитя розказує тобі казки і робить щасливим… А невістка горює по-справжньому, я ж бачу…

Все, більше не хочу згадувати, скільки разів ти мене, Іване, «кинув», бо це мене злить. Прощатися треба з тобою, лікарю, бо нічого немає вічного, а ти мені заважаєш… Я хоч смерть, але теж хочу нормально пожити. Поки при посаді, поки не викурили мене і можна посмакувати молодими та соковитими. А то відправлять десь на контингент після вісімдесяти. Думаєш, з такими приємно працювати?.. Що доброго у костей і шкіри?