Сцена 10

(Звук дверей, що відкриваються. Входить Директор. Ходить по кімнаті.

Охоронець приймає ноги зі стола та встає.)

ДИРЕКТОР. Ну що, Сашко. Нікого немає? Нудьгуєш на самоті?

ОХОРОНЕЦЬ. Та ні, не нудьгую… я ж на роботі.

ДИРЕКТОР. Ну й добре, так буде краще. Бо треба тут одне маленьке дільце залагодити, бажано без спеціального розголосу. То ми з тобою вдвох з цим й впораємося.

ОХОРОНЕЦЬ. Будь ласка. Як скажете. А що треба робити?

ДИРЕКТОР. Та я тут вирішив винести геть оце дзеркало. Бо воно мені страшенно набридло. Треба з ним врешті-решт щось вирішувати, тож винесемо його у гараж.

ОХОРОНЕЦЬ (здивовано). Дзеркало? У гараж? Добре. А що з ним не так? Не вписується в інтер’єр?

ДИРЕКТОР. От-от, саме так, не вписується. А точніше, набридло. Осточортіло… Бо кожного разу, як я в нього дивлюся, то відчуваю таку огиду… та ще й те дивне відчуття, ніби хтось зсередини цього дзеркала дивиться мені просто в душу та порпається там, копирсається. Ніби хтось звідти мене «читає» та змушує визнавати помилки. Воно, начебто, й мовчить, але якимсь дивним чином нагадує про гріхи – грішки та грішечки… Я вже й втомився подумки виправдовуватися сам перед собою за власні грішки, стоячи біля цього дива.

Воно занадто криве. Я ж довго міркував та аналізував, чому у нашому офісі було стільки невдалих проєктів останнім часом. І оце зробив висновок. Підозрюю, що це дзеркало якось містично заряджене та має в собі щось надприродне. Не дає нормально працювати. На своє відображення неприємно дивитися, бо дзеркало викривлює зображення порядних людей. Може, звісно, це й забобони. Але я так вирішив. Треба довіряти власним відчуттям. Тож маємо його винести якомога далі, хоча б у гараж. Давай, хапай з цього боку.

ОХОРОНЕЦЬ. Як скажете, пане директоре. (Нахиляє дзеркало горизонтально та бере за свій край.)

(Директор та Охоронець беруть дзеркало зі своїх боків та починають нести його на вихід, проходять декілька кроків. Світло раптом вимикається, сцена в цілковитій темряві.)

ОХОРОНЕЦЬ (розгублено). Ой! Здається знову вимкнули світло.

(Через кілька секунд звук розбитого скла.)

ОХОРОНЕЦЬ. Ой! Здається ми за щось зачепилися.

ДИРЕКТОР (сердито). От трясця!!! Сашко, ти що, сліпий?! Не бачиш, куди йдеш?

ОХОРОНЕЦЬ (розгублено). Та я не сліпий, але ні в біса нічого не бачу. Бо воно ж темно, хоч в око стрель.

(Вмикається прожектор, який вузьким променем вихоплює світлову пляму на темній сцені. Видно Директора та Охоронця з уламками скла в руках. Вони спересердя та зі дзвоном кидають скло на підлогу. Рама дзеркала лежить на підлозі.)

ДИРЕКТОР (роздратовано). Дідько його візьми! Розбили! Який ти, Сашко, незграбний! Звідки в тебе руки ростуть?!

ОХОРОНЕЦЬ. Та я ж… нібито… ніс… нормально. Зачепилося…

ДИРЕКТОР. Хай йому грець! Не донесли. (Чухає потилицю. Ходить навколо рамки дзеркала.) А може, воно так і краще… знову ж таки. Нехай постоїть в гаражі без скла. Мене так влаштовує. Хай буде без скла. Хай буде «колишнє» дзеркало. Потім спишемо. (Пауза.) (Підстрибує.) А мені з оцього моменту стало якось помітно легше. Дещо посвітлішало в голові. Навіть з’явилося дивне передчуття, що вже жоден аудитор до офісу не прийде… Бо він щойно… «розбився».

(З бокової темряви у світлу пляму променя прожектора один за одним виходять інші працівники офісу.)

ЗАСТУПНИК (з’являючись у світлі прожектора). О-о-о! Як гарно! Відчуваю дивне полегшення. Хоча й не розумію, чому… А-а-а… ось чому… ось що трапилося. (Звертаючись до рамки дзеркала, яка лежить на підлозі.) Ну що, лежиш? Скляна потворо! Вже не полізеш мені у душу? Отож, бо воно і є! А пам’ятаєш свої дурнуваті поради? Чим ти, криве диво-скло, пропонувало мені брати..? Не грошима, а цуценятами..? В якій голові отака маячня тільки береться?! Тільки в скляній! (Пауза.) Ото тепер вже нарешті можна буде навести належний порядок у світі – так, як його розумію я. Можна буде нормально зробити свої справи та відпочити. (Сміється. Сідає у крісло, приймає розслаблену позу, нахабно кладе ноги на стіл.)

БУХГАЛТЕР (з’являючись у світлі прожектора). О-о-о! Щось трапилося… приємне. Відчуваю. Мені раптом чомусь полегшало. Настрій покращився. Чому? А-а-а… ось воно що. Бачу, гарно дзенькнуло… (До дзеркала.) Лежиш? Хворієш? Набридлива кривуля! Тепер вже не зможеш нав’язувати мені свої дурні чесноти? Отож! Вже не будеш мені бубоніти в голові? Вже не розкажеш оту свою маячню про совість? Га?! Лежи-лежи, не відблискуй. (Розглядає уламки, штовхає їх ногою.) Так-так… А я в такому разі сьогодні відправлю отой ризикований звітик. Відчуваю, що все влаштується якнайкраще. А ще я тепер зможу в будь-який час на будь-якому комп’ютері заходити на будь-які сайти. Хе-хе-хе..! (Сміється. Так само сідає у крісло, приймає розслаблену позу, кладе ноги на стіл.)

КАСИР (з’являючись у світлі прожектора). Тепер житимемо спокійно. Без отого «недремного ока». Годі ламати голови, колеги. Коли дзеркало вже розбилося, то не варто згадувати, яке воно було – рівне чи криве. Адже це вже не важливо. (Сідає у крісло, кладе ноги на стіл.)

ДИРЕКТОР. То й я перепочину. (Сідає у крісло, кладе ноги на стіл.)

(Вмикається загальне світло. Охоронець стоїть позаду. Входить Прибиральниця з мітлою.)