Сцена 6

КАСИР (підходить до дзеркала, вдивляється, гладить себе по щоках). А що? Нічого страшного. Нормальний чолов’яга, у якого кеш відповідає звітності. Можна, звісно, було б і поголитися. Але то вже пізніше. Готівка уся на місці – можна ляскати по плечу будь-якого аудитора. Я – особливо важлива персона? Ну-у-у… нехай буде так. Нечасто мене так називають. (Приймає хвалькувату позу.)

            Важлива персона? Значить, поважають. Двері зачинили. Значить, бояться… Отож! Побігли перелякані та схвильовані… Хе-хе… Хвилювання – то не про мене… Хай хвилюються дурні. Я спокійно на все це подивлюся зі свого віконечка каси… через грати. Бо ці грати не обмежують мою свободу, але захищають мене від зовнішнього безладу. Я ж бо не у в’язниці… Але… (Походжає.)

Чи знаєте ви, як перевіряють гроші досвідчені касири? Як я перевіряю гроші? Я їх роздивляюся під ультрафіолетовим світлом. Фальшивку видно одразу. То й на людей можна дивитися так само – наче «під ультрафіолетом». Під спеціальним світлом та під особливим кутом зору… Одразу можна розгледіти, хто є хто. 

Чи я зараз схожий на політичного в’язня? Мабуть, трохи є…, хоча й у політику ніколи не ліз… У черзі біля каси саме дурні найголосніше кричать про політику, бачив неодноразово. А відсоток дурнів у суспільстві – біологічне поняття. Існує така закономірність, знаю… 

До речі, бажання людини тихесенько відгризти собі частину суспільної «піци» – нишком або нахабно – також біологічне та історично стабільне. Чи є сенс його переборювати в собі? (Підіймає з підлоги напівпорожню коробку з-під піци, розглядає її, нюхає та знову кидає на підлогу.) Чи це бажання протизаконне? Мабуть, що так…, але воно не протиприродне. Треба лише знати, скільки саме тобі можна «відгризти». Треба знати правила, скільки ти можеш брати згідно зі своїм статусом, тобто брати треба «по чину». Так працює Система..!

Чи, може, я бранець совісті? Ото скоріш за все. (Загрозливо.) Але всім вони рота не закриють… Не вийде… Звісно, коли кеш цілком у наявності. (Лунає музика.)

 (Повертаються Директор та Бухгалтер. Стомлені. Директор без краватки.

Бухгалтер із закачаними рукавами. Витирають руки вологими серветками.)

ДИРЕКТОР (голосно). Сашко, зайди-но сюди. (Заходить Охоронець.)

ОХОРОНЕЦЬ. Слухаю вас, пане директоре.

ДИРЕКТОР (показує на Касира). Візьми цього «діяча» та відпусти на всі чотири… Та дай йому на прощання копнячка… такого, щоб він полетів своїм ходом аж до самісіньких Мальдів. Він же ж так хотів туди потрапити, тож хай «полетить» та відпочине. Набрид він мені, як ота скалка в нозі, але основні захисні заходи ми вже зробили, тож хай іде під три чорти.

ОХОРОНЕЦЬ. Добре. (Робить знак Касирові, щоб той виходив. Виходять обидва. Касир ображено жестикулює.)

ДИРЕКТОР. Аудит… аудит… бачили ми й не таке… Головне – землю ретельно розкидати, щоб поверхня була рівною. Добре, що вдвох впоралися. Не довелося кликати зайвих людей. Бо зайві люди – то завжди свідки. А свідки ж нікому не потрібні. З ними потім стільки клопоту!

БУХГАЛТЕР. Звісно, що свідки не потрібні. А то ще й добре, що земля не така тверда. Однієї лопати вистачило. Та й таємничка наша не така й важка. Хай тепер спочиває з миром, допоки всі аудитори поїдуть до біса. Земля пухка… все прийняла…

ДИРЕКТОР. Правильно. Молодець, Петрович, що здогадався розкидати зверху недопалки та сміття. Так буде більш натурально. Адже знавці кажуть – глибше закопаєш, краще лежатиме…

БУХГАЛТЕР. Так-так… А ще знавці кажуть так – «умити руки» або «кінці у воду» – це класика, коли треба сховати у надійному місці такий собі секретик. У нашому випадку – «кінці у землю»… земля все покриє… Звісно, так буде краще. І схемку сховища ви, пане директоре, дуже доречно здогадалися намалювати. Тепер у нас з вами буде своя справжня таємниця, свій «острів скарбів» з піратською картою. Це навіть романтично.

ДИРЕКТОР. Романтично? Ну, хай буде так… А тепер можна й відпочити. А грошики мають лежати глибоко й непомітно, у міцній скрині, до кращих часів. Бо вони люблять тишу, як кажуть оті знавці. Тож не будемо шуміти. (Сідають у крісла у розслаблених позах. Лунає спокійна музика.)