Сцена 3

БУХГАЛТЕР. Ось… А я? А чого ж я..? Як я хвилююся… я дуже хвилююся..! Що ж воно тепер буде?

КАСИР. А ото воно і буде. Не треба було аж так часто плутати казьонну кишеню з власною, то й не було б аж такого хвилювання.

БУХГАЛТЕР. Та хто там що плутав?! Не верзіть дурниць! То все дрібниці та неправда… Ну-у-у…  Але ж якщо чесно, як на сповіді, то, звісно, що кожен має свої гріхи. Нема де правди діти. Янголів я тут, у нашому офісі, не бачу, бо їх взагалі не існує. Всі люди грішні.

КАСИР (насмішкувато). Так, всі грішні. Але ж гріхи бувають різні. У кожного вони свої. І відповідати має кожен за своє. Тож буде вам сповідь… перед тим ревізором… щиросерда. За приписочки та ліву бухгалтерію.

БУХГАЛТЕР (нервово). І бачити не бачив, і чути не чув... Та що ж ви собі дозволяєте? Як ви можете підозрювати серйозну людину?

КАСИР (зухвало). Серйозну людину? Звісно, що так. Ми тут всі люди серйозні, освічені, не аби хто. Шляхетну особу видно одразу, з першого погляду.

БУХГАЛТЕР. Не просто шляхетну, а розумну людину видно одразу. А розумна людина без гріхів не буває.

КАСИР. Так. Розумна людина завжди бачить, де течуть гроші, та й допомагає їм знайти вірний шлях.

БУХГАЛТЕР (встає, нервово ходить). Звісно. Але ж треба щось робити. Треба діяти. Так-так-так… по класичній схемі. Треба нести… конверт… конвертик… хабаря… хабарчика… хабарюсика… Це завжди працювало.

КАСИР (закидає ногу на ногу). Голубчику, не турбуйте себе даремно, не перевантажуйте… І взагалі, поводьтеся спокійніше. Бо ми ж не якась там контора, а офіс!

(Бухгалтер підтюпцем виходить.)

ЗАСТУПНИК (вдивляючись у трюмо). Оце пика! Яка ж мерзенна. Треба це чимсь прикрити, бо неможливо дивитися.

ДИРЕКТОР. Не варто скаржитися на дзеркало, коли немає впевненості у фінансових звітах.

ЗАСТУПНИК. Скаржитися, може й не варто. Але й дивитися на себе я вже не можу. Та ще й якийсь дивний ефект спостерігаю.

ДИРЕКТОР. Який ще ефект?

ЗАСТУПНИК. Дивний, кажу ж вам. Кожного разу, коли дивлюся у це дзеркало, то мені стає бридко. Мабуть, воно якесь криве. (Убік, голосно.) Галино, принеси-но якесь рядно та закрий це мерзенне дзеркало. Галино! Чула?!

(Входить прибиральниця.)

ПРИБИРАЛЬНИЦЯ. Шо ви кажете?

ЗАСТУПНИК (показує на дзеркало). Кажу, закрий оце неподобство! Бачити не можу!

ПРИБИРАЛЬНИЦЯ (здивовано). А шо, хтось вмер?

ЗАСТУПНИК (хреститься). Хай тобі грець! Що ти таке кажеш? Ніхто не вмер. Просто я на власну пику не можу дивитися. Закрий!

(Прибиральниця виходить, повертається зі шматком рядна

та недбало накидає його на дзеркало.)

ПРИБИРАЛЬНИЦЯ. Шо, так краще? (Виходить.)

ЗАСТУПНИК. Звісно. Аж полегшало.

ДИРЕКТОР. Якби ж це справді допомагало, то можна було б спробувати нам усім пики позавішувати рядном… Але ж… Думаю, що з тим аудитором у таке маски-шоу не зіграєш… Лише в піддавки можна спробувати.

ЗАСТУПНИК. Та й то правда, маєте рацію. Але що ж робити… реально?

ДИРЕКТОР. Реально? Йти у розвідку… у тил супротивника… ховаючись у складках місцевості… відповідно до правил маскування… непомітно… нічим не позначаючи справжнє завдання. Не зізнаватися навіть під тортурами, але вивідати – який коньяк п’є той аудитор… та чим закусює. Йдіть негайно!

ЗАСТУПНИК (стає «струнко»). Слухаюсь, мій командире! Йду на спецзавдання. В разі чого – не згадуйте лихом…

(Заступник знімає рядно з дзеркала, пов’язує його на голову на кшталт

ніндзя та виходить, пригнувшись та таємничо озираючись.)

КАСИР. Мені теж треба дещо владнати. Невеличку дрібничку. Терміново. Піду. Я ненадовго. (Виходить поспіхом.)

ДИРЕКТОР (пафосно). Отаке воно життя! Страшні справи! Кожного дня стає все важче і важче…  Чому це так? Для чого воно все? Такі часи! Нема де правди діти. (Підходить до дзеркала, вдивляється у своє відображення, невдоволено кривиться.)

Я ж на відповідальній посаді, а це великий тягар! Хвилююся за справу, аби все було гаразд. Не всі розуміють… Старання…, може й не важкі самі собою, але ж щоденні – скільки здоров’я вони забирають у дбайливого керівника? Чи згадають колись про мене – «згорів на роботі»?

Ой, жах! Ой, тяжко мені… з такою пикою… А дзеркало все ж таки трохи кривувате, тепер і я це бачу. Мені воно теж не подобається. (Ходить.)

Іноді приходить думка, що світ, який нас оточує, схожий на космос, який кидає в нас нашими ж бумерангами. І що з цим маємо робити? Відповіді немає.

(Лунає спокійна музика.)