Основна частина

Вітька скотився колесом по драбині з вишок, де спав на сіні.

Хлопець-п’ятикласник продріботів босими ногами по росянистій траві до закутку в хліві, де звечора поставив свою взувачку, коли збирався на вишках спати.

Він запізнювався на роботу.

Буслі, що звили гніздо на старій вербі давно вже почали свою щоденну працю. Кружляли й носили своїй малечі їжу.

Сонце вже піднялося височенько – кидало тінь від сусідської хати на колодязь.

Значить, вже близько до восьмої ранку.

Вітька заскочив до хати і на бігу вижлуктав невелику гладишку молока та схватив у руки шкоринку черствого хліба.

• Куди ти, голодний? – встигла вслід гукнути мати, – вкинь щось до рота, бо до обіду охлянеш. І так самі ребра стирчать.

Однак хлопець вже гнав стежкою, що ледь проглядалася в квітучому картоплинні.

Спішив на колгоспну бригаду, де мав свої коні, воза, упряж, напарника.

Воно то все те, не своє, а колгоспне, але коли на ціле літо за тобою, то можна вважати за своє. Навіть своїм – напарника Мітю, такого ж п’ятикласника й сусіда.

Хлопці запрягають коней до воза. Лисий та Шнєрко покірно дають їм надіти шлеї й вуздечки. Коні звикли до хлопців і чітко виконують всі команди.

• Гаття! Гаття, Лисий!... Нагни голову – не можу дістати, аби вуздечку надіти. Ну от, молодець!... Слухняний! –  говорить з конем Вітя, а той слухає, ніби все розуміє.

Хлопець махнув батогом – і віз покотився в бік села…

Там вже зібрався гурт дівчат, яких треба було везти до льону – в поле, де льон постелений довгими рядами-полосами, які нагадують Вітьку рушники.

Це так його сушать на сонці перед тим, як зібрати в снопи й переробити на волокно.

Якраз настала пора збирати.

Дівчата сідають на воза, звісивши ноги поміж щаблями драбин. Ноги у них загорілі, лоскочуть погляди хлопців.

Коли виїхали за село – дівчата починають співати про невістку, що стала тополею. Пісень вони знають багацько. «Як тільки всі пам’ятають?» – дивується Вітька.

Виводять гарно, аж хлопці завмирають. Жайвір – висить над підводою високо в небі, долучається до співу. А ще: трохи мішає, вплітається в спів, скрип незмазаного заднього колеса від воза.

Особливо стараються Лєнка Семенючка та Валька. Ці співають голосніше всіх. Їхні голоси вириваються зверху загального хору і летять далеко-далеко, аж до самого, здається, виднокраю.

Вітька сидить спереду, спиною до дівчат, час від часу оглядається, аби їх побачити-роздивлятися. Особливо хочеться йому дивитися на Юньку. Вона – найвродливіша серед дівчат і вже майже доросла. Цього року перейшла в дев’ятий клас. В Юньки випалилося від сонця волосся і під очима трошки конопиночок, але від цього вона ще гарніша. Навіть дорослі хлопці на неї заглядаються-пристають.

Вітя теж заглядається, тільки тихцем, щоб ніхто не бачив і не засоромив.

Нещодавно він дразнив Юньку хлопцями-залицяльниками. Питав, коли вона буде кидати школу та йти заміж. І так дістав-розсердив, що кинулася на нього:

– Ах ти, малий нахапуго, постій же, я тобі зараз вуха повідриваю. Ти бачиш, дражнитися він навчився.

• Не здогониш, –  крикнув хлопець Юньці й кинувся навтьоки.

Проте дівчина виявилася крепшою і спритнішою. Метрів через сто догнала, підніжкою звалила хлопця в соняшниках. Насіла зверху й натовкла головою об землю. Вітькові те було байдуже… Навіть приємно, коли Юнька торкалася його своїм тілом, волоссям, тримала руками.

Відтоді він інколи підглядає за дівчиною, заздрить дорослим хлопцям і жаліє, що ще такий малий, не може звернути на себе її увагу.

Збирати льон – заняття чисте, не марке. Жінки й дівчата одягаються в усе світле – біліють цятками по всьому великому полі.

Зараз льон не такий гарний, як раннім літом, коли цвіте. Хто цього не бачив – ніколи не зможе збагнути-осягнути тої невимовної картини синього-синього моря, по якому ще й хвиля ходить.

Хлопці під’їжджають до зібраних дівчатами куп льону, починають його накладати на вози.

Складати снопки льону треба вміти… Фуру викладають високу й широку. Як не маєш навичок, то не складеш навіть метра поверх воза – розпадеться.

Вітька вже вміє вкладувати снопи – від батька навчився… Ніби зв’язує їх, перехрещуючи один з одним… Фура виходить велика і висока… Мітя, який подавав льон знизу, ледь спромагається вилізти наверх.

• На коня, на Шнєрка ставай, бо не вилізеш. От, а тепер хватайся за пужално батога – і я тебе витягну, – радив дружкові Вітька, подаючи зроблене з вишневої гілки пужално-палку, до якого кріпився ремінець батога.

Нарешті хлопці вмостилися, неначе в гнізді. Рушили в село, на бригаду, де льон складали й переробляли.

Бувало, що в дорозі фура не витримує тряски на вибоїнах чи нахилів, і розпадається. А то ще вся, нахилившись набік, перекидається. Як на зло, часто – у велику калюжу. Тоді хлопці летять до низу мов горобці з-під стріхи, тільки руками встигають змахувати.