Дністер і смарагдовий медальйон. Перще випробування!

Розділ 9. Видіння.

Розділ 9. Видіння.

-Ух, хай тільки спробує знову до мене свою гидомирну пащеку відкрити - я його так лупну, що ногами власними вкриється! - воркутів Степан. - Я йому такий баль справлю, що він фальцетом в мене заспіває! Чиполіно! Босацюра!

-Степанцю, ти говори-говори, але не заговорюйся, - мовила Таня, уважно стежачи за Ляною, яка зацікавлено перебирала в пальцях амулет.

-Танюсю, сонечко моє ясне, - всміхнувся Стьопа, а Таня зашарілася, - аби я брехав, а я ж правду говорю… О-йо-йой, далебі, дівчата, нас обвели навколо пальця, як молодого, з тим табором та й зо всім. Ех, коли говорити коротко і ясно, діло - труба. - похнюпився він, а тоді глянув на Лянині руки. - Я не смію ся питати, мі леді Роксоляно, але, можна поцікавитися, що то за хабоття ви тєцкаєте?

-Га? - здивовано подивилася Ляна на Стьопу. Вона його не почула, бо думала тільки про амулет, про його колір, форму, а ще про те, скільки він пролежав там, в кущах. На вигляд - новий-новісінький, але водночас здавалося, що років йому десь 200, якщо не більше.

-В дупі кочерга. - огризнувся Стьопа. - В тебе що? Вух катма, - додав він вже веселіше, - чи, може, згадуєш всілякі приємні моменти на Дністрі? - і він радісно вишкірився.

-Ну, і якої мари я б зуби скалила? - і собі осміхнулася дівчина. - І взагалі, якщо ти говорив про табір - то нема чого бідкатися, зрештою, змінити нам зараз не вдасться анічогосінько, то чого, як то кажуть, вже плакати над небіжчиком?

-Чуєш, ти, небіжчик, - зареготав Стьопа, - я питаю, що це в тебе за цяцька в руках?

-Ааа, це… - Ляна глянула на прикрасу. - Амулет, знайшла на березі, коли вже йти збиралася.

-Можна? - простягнув руку Стьопа.

Але Ляна не віддала йому медальйон. Їй чомусь не хотілося випускати його з рук.

-Ти що, жаднА тої дрібноти? - здивувався Степан. Ляна не відповіла. - Оооо, дожилися…

Дівчина ще якийсь час віднікувалась, але вкінці здоровий глузд все ж прокинувся у ній, і Ляна швиденько дала Стьопі підвіску… Дивно якось на неї впливає той амулет…

-Непотріб, - уважно розглядав Стьопа річ, -постягувала всякого барахла з того прибою, - сказав він, скорчивши веселу гримасу і віддавши прикрасу Ляні.

-Пхе, а ти, так би мовити, в нас на барахлі дуже розумієшся? - вшпигнула друга Ляна. - Хоч це і не дивно - подібне притягує подібне, - і вона показала Стьопі язика.

-І я так кажу, - засміявся він, - через це ти вічно й надибуєш всякі такі прибимбаси, загрібайка. Я правду говорю, Андрію?

-Ти не говориш, ти городиш несотворені речі! - скривилася Ляна, - То вже краще помовч.

-Не роби такий скривлений дюндель, Лянусю, бо маєш тоді вигляд якогось здушеного огірка. - підштрикнув Степан Роксоляну, яка знову задивилася на свою знахідку, вже й не чуючи другових кепкувань.

***

Всю наступну дорогу Ляна розглядала медальйон, який був трохи більший за волоський горішок, але настільки досконало відполірований, що любо було глянути.

Вони якось аж занадто швидко дісталися таборових стін. Тоді всі дружно пішли обідати, але перед цим Ляна забігла до своєї хатки, щоб занести дармовис й поставити його під подушку.

Наступні години проведені з друзями за лежанням, сидінням, спанням і байдикуванням Роксоляна ловила Андрієві погляди, які, їй здавалося, були сумішшю радості та якогось душевного неспокою. Дівчину це дивувало і непокоїло, але, коли вона лягла у тепле, затишне ліжечко, то забула про весь світ… От, Ляна заплющує очі, от тепла, солодка хвиля дрімоти огортає її і от…

Море. Широке, сумне, непривітне, ба більше - страшне і навіть моторошне. Височенними, завбільшки з 10-типоверховий будинок, хвилями воно сягає самих хмар, а потім знову опускається… І в цьому колисанні Ляна побачила корабель. Великий, з вільно напнутими вітрилами, він ледве тримався на воді, аби не потопитися.

-Най го качка копне, - схотіла мовити Ляна, але не змогла. Вона не почула свого голосу, а коли глянула на руки, то… Їх не було, її не було! Здавалося, вона якась примарна тінь. Ляна відчула страх, на мить подумавши, що вона, певно, врізала дуба, але наступної миті її увагу привернула якась зголошена, що вилізла на перила корабля, а тоді рибкою пірнула в море.

-Куди ж тебе нечистий несе, чудо горохляне?! - у розпачі прокричала Ляна, і, хоч знову не почула свого голосу, але вже чітко розуміла: тут щось пороблено. Принаймні, у цієї дівчини точно не всі вдома, в бідолахи дах поїхав… - Нащо ж ти скачеш? Вернися, вернися, дурну валю!

Але, ясен пень, дівка не повернулася… Корабель почав поволі йти на дно. Видно, діра, через яку затікала вода - була нівроку величенька, бо вже за лічені хвилини судно майже на половину сховалося під морську поверхню.

А Ляна стежила за тою звихнутою, контра намагалася доплисти до берега. Десь на половину… ну добре, на чверть. Хоча… Роксоляна навіть сказала би - на чверть відсотка, вона вірила в те, що тій сердезі вдасться врятуватися.

-От бідося, - знову спробувала почути себе Ляна, і знову безрезультатно. Але їй було однаковісінько - вона хотіла допомогти, проте… Не відчувала себе! Не відчувала ні тіла, ні тяжіння, не могла ворухнутися - це був, ніби сон, але якийсь аж надто реальний.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше