Дніпро крізь століття

Ось і ранок. Крізь малесеньке віконце нашого з дружиною зимівника, попри щільно затулене дерев’яне вічко, вже пробивалися золоті промені сонця. Літо, тепло – це завжди добре.

Софія ще солодко спала, загорнувшись у кожух, тож я тихенько подався на кухню. Снився мені вже тиждень один і той самий дивний, містичний сон. Він був не тривожний, але бентежив мене своєю незрозумілістю. Мова, якою говорили люди уві сні, була мені начебто знайома, чута колись, але я не міг розібрати жодного слова. Потрібно було спробувати знову зануритися в той стан, повернутися у сон і розібрати слова чіткіше.

Насправді, загалом було зрозуміло, що відбувається: снилися мені якісь танці, але це був не наш завзятий гопак. Щось повільне, величне, навіть манірне. Люди були вдягнені специфічно, наче й не в наші часи, не по-козацьки й не по-турецьки. Жінки – у пишних сукнях, що спадали на підлогу хвилями шовку та атласу, з неприродно червоними щоками та довгими, чорними, як смола, віями. Вони виглядали схоже на мою Софію, коли вона, бувало, заради свята наносила сік буряка чи вишні на щоки та чорнило на вії, але ці жінки мали вигляд якийсь надто пафосний, аж неприродний! А чоловіки одягали чорні сорочки чи камзоли, і у більшості була біла тканина навколо шиї, наче широкий шарф, що пишною частиною спадав на груди. Вони мали вигляд, як ті заморські купці, що заїжджали до нас, але ще більш урочистий. Хоча сама ситуація зрозуміла, але дрібниці, такі як мова, люди та одяг — не зрозумілі. Увесь світ побудований на дрібницях, тому я вирішив розібратися в цьому сні.

«Отже, треба поринути у стан, коли я зможу контролювати свій сон», – вирішив я. Постелив на долівці килимок, сів, схрестивши ноги, і заплющив очі. Мені треба було сконцентрувати дихання і всі думки лише на цьому. Я – кошовий отаман, який керує тисячами козаків, то невже не зможу взяти під контроль якийсь сон?

Моє тіло проморозило так, що я аж сіпнувся від несподіваного холоду, і ось знову бачу цей бал. Головне – почути, що вони говорять, і зрозуміти мову, коли зрозумію це, решта деталей теж стануть ясні.

– Bonjour.

– Madam.

– Comment allez-vous?

 До мене долинали голоси присутніх, і я зрозумів: це французька мова. Я ж бачився колись із французами, ті й справді люблять експериментувати з одягом, але ці сукні та перуки... Це щось зовсім інше. Мова їхня, але одяг і манери здавалися надмірно вишуканими, ніби я опинився не на простому прийомі, а на королівському бенкеті, та ще й не в нашому часі!

Усе. Сили покидають мене. Заглядати у сни і контролювати їх, звісно, добре вміння для характерника, але виснажує жахливо.

Виринувши з цього стану я відчув, як теплі, ніжні, жіночі руки обійняли мої напружені плечі, а потім почув лагідний, але стурбований шепіт: 

– Коханий, ти як? Ти розумієш, як зранку шкідливо чарувати? Після цього треба зілля випивати, а потім лягати відпочивати, ти тільки-но прокинувся і одразу за старе. Ти мене хвилюєш, ти вже тиждень так робиш! – стурбовано мовила Софія.

Я знав, що засмучую її, але цей сон в мене вже тиждень не виходило розшифрувати, і навіть зараз не до кінця зрозумів його значення. Здається, я бачив не просто французів, а їхнє майбутнє... чи минуле?

– Мила, не хвилюйся за мене, це був останній раз, обіцяю. Допоможеш із зіллям? Я вип’ю його і будемо готувати сніданок, гаразд? Мій шлунок страшенно голодний після такої "подорожі".

– Звісно, допоможу, – голос Софії був ніжний, але в ньому відчувалася незвична квапливість. – Піди полежи, а я незабаром усе тобі принесу. – кивнув, покірно чекаю. Звісно, хотів встати і сам зробити, бо “я ж сильний”, але ще більше кохану нервувати не хотів.

—Я відпочину, трохи переосмислю, і тоді розповім тобі дещо. Це дуже важливо! – промовивши це, попрямував до ліжка, бо втома і справді була нестерпною. Думки, немов рій бджіл, кружляли в голові, не даючи спокою. Невже мої характерницькі здібності вивели мене за межі сну?

Не минуло й хвилини, як я почув поспішні кроки Софії, що несла зілля. Вона тримала в руках глиняний кухлик, з якого підіймалася пахуча пара.

– Давай, пий усе, – наказала вона, подаючи мені теплий напій. – Я змінила трішки склад, щоб ти не просто заспокоївся, а й збадьорився. Пам’ятаєш, ти казав: м’ята, полин та чебрець ідеально бадьорять для швидкого відновлення сил!

– Дякую, люба, – я відпив великий ковток. Гіркувато-свіжий смак одразу почав проганяти млявість. 

– А ти швидко вчишся, Софіє. Моя найкраща помічниця, а тепер ще й знахарка.

– Ну, знаєш, жити з характерником і не навчитися варити прості зілля – це ганьба! – вона сіла поруч, і її обличчя одразу посмутніло, затьмарюючи радість від власної вправності. 

– До речі, мені сьогодні снилося таке... дещо погане, дуже.

Я пив зілля і уважно слухав її. Що ж це погане їй сниться, що вона вже на межі сліз? У її погляді читалося глибоке занепокоєння.

– Не хвилюйся, – я взяв її руку і лагідно стиснув. – Розкажи, що ти бачила, і ми разом відрізнимо, чи це просто сон, чи віщий. Пам’ятаєш, я тебе навчав, як відрізняти знаки?

– Пам’ятаю, любий, але ти розумієш... це було так реально і так нереально водночас! Там була я, і поруч ти сидиш, щось чаруєш… А потім ми ніби провалюємося крізь землю і потрапляємо у вишукану залу! Там сукні у дівчат чарівні, але взагалі не українські, не польські та навіть не турецькі, ти розумієш?! Схоже на те, що ти описував!

Її сон доповнював мій, як дві частини однієї картини, і тепер я почав усе розуміти. Мої характерницькі маніпуляції зі сном притягнули і її, нашіптуючи їй ту ж дивну візію.

– Я хотів якраз про це поговорити, – поставивши кухлик на тумбу продовжив, – Справа ось у чому: мені снився бал також, ймовірно, той самий, що й тобі. Пам’ятаєш, я розповідав, як ми два роки тому допомагали французам у їхніх справах?

Софія кивнула, нахиливши голову.

 – Так, але це тут до чого?

– Річ у тому, що я бачив тільки бал і чув, що мова там була французька. Одяг та й загальний стиль були схожі на їхні, але не такі, як зараз, і не такі, як два роки тому. А твої слова про мої чарування... скажи мені чесно, Софіє: ти віриш у подорожі у часі? Як думаєш, наскільки це реально?