Далеко-далеко, за теплими горами й зеленими джунглями, у світі, де ще не було людей, жив собі маленький динозаврик.
Його звали Діно.
Він був зовсім крихітний — нижчий за кущ папороті й легший за камінь біля річки. Але в нього було величезне серце — добре, допитливе й трохи наївне.
Щоранку він вибігав із печери, тягнув лапки до сонця й казав:
— Привіт, новий день! Що ти мені подарує сьогодні?
Йому подобалося бігати по росі, чути, як співають птеродактилі, і збирати блискучі камінчики — він називав їх «зорями землі».
І хоч старші динозаври часто сміялися з нього — мовляв, «що за малюк, який любить каміння більше, ніж полювання» — Діно не ображався.
Він просто мріяв знайти друга, з яким можна ділитися всім, що любить.