Глава 45. Там, де дім

Українська група розбрелася селами і містами. Великі кораблі були сховані. Для переміщення використовувався компактний летючий транспорт. Андрій, Мирось, Тоня, Сергій, Адріана, Іолай та його рідні і друзі вирушили до рідного для Литвиненків Києва.

Боляче було бачити затоплені території. По руслу Дніпра утворилося море, що накрило своїми хвилями київське лівобережжя. Правий берег здіймався над морським простором. Адріана не вірила своїм очам: невже це її місто? На правому березі близько половини будівель були зруйновані.

Будинок, у якому жили Литвиненки до катастрофи, був на Нивках. І у них жевріла надія, що він міг уціліти. Андрій дуже прагнув знайти своїх батьків. Єдиною зачіпкою була його домовленість із ними. Перед польотом Петро Павлович пообіцяв, що якщо вони з Вірою Михайлівною виживуть, то триматимуть зв’язок через записки, які поміщатимуть у пляшки і складатимуть у схованці в їхньому дворі. Андрій сподівався, що батьки неодмінно залишили йому підказку. Тому він так хотів потрапити до рідного дому.

Вони долетіли до Нивок. Будинок, де була квартира Литвиненків, був сильно поруйнований. Андрій з дітьми вийшли з летючої машини. Вони з болем дивилися на руїни свого дому. Андрій хитав головою. Йому на очі набігали сльози. Він обійняв Адріану і Мирося.

До них несміливо підійшов якийсь обшарпаний чоловік.

– Андрій? – звернувся він несміливо.

Андрій уважно вдивлявся в обличчя бідолашного.

– Я Валера Скоробагатько. Не впізнав?

– Сусід! Живий! – вигукнув Андрій і кинувся обіймати старого приятеля.

Валера розповів, що ховається в цих руїнах від жорстокої влади, яка хоче все прибрати до рук, зробити усіх рабами. Почувши від Андрія про організацію руху опору, про інопланетян-братів із Фенікса і побачивши їх на власні очі, Валера дуже зрадів. Він обіцяв привести принаймні три сотні охочих приєднатися до опору. Валеру нагодували, напоїли і попросили провести до людей, що масово ховалися від влади.

Після того Андрій пішов до схованки, про яку домовлялися з батьками. Це був погріб, який Петро Павлович колись спорудив для зберігання консервації. Саме там мала бути захована пляшка із запискою для Андрія – адже він точно знав, що батьки вижили під час катастрофи. Погріб був присипаний глиною і піском. Мирось, Сергій та Іолай допомогли його відкопати. Андрій із хвилюванням спустився всередину. Він підсвітив ліхтариком. На полицях усе ще стояли банки з варенням дворічної давнини… Андрій підійшов у куток і відсунув одну із цеглин. За нею в заглибленні і справді була пляшка із папірцем всередині. Чоловік тремтячими руками дістав клаптик паперу і обережно розгорнув його.

«Андрійку! Ми не були щирими по телефону. Нас тримали в заручниках і змушували говорити, що в нас усе добре. Але нам вдалося втекти. Ти зможеш знайти нас у закинутому домі в Старих Петрівцях. Пам’ятаєш, ми часто сім’єю їздили відпочивати на Київське море? То там той крайній будинок біля лісу перед спуском з пагорба. З любов’ю твої тато і мама. Сподіваємось, до зустрічі».

Андрій не міг стримати сліз: вони рясно котилися по його обличчю. Записку прочитав Мирось, потім Адріана.

– Маю надію, що вони дісталися туди, – мовив Мирось.

– Полетіли швидше, – сказав схвильований Андрій.

Вони взяли одну з компактних летючих машин, в яку вмістилися Андрій, Адріана, Мирось, Тоня, Сергій, Іолай, двоє його братів і один із хранителів, який був за кермом.

До Старих Петрівців дісталися швидко. Село було порожнім. Або здавалося таким. Ніхто не хотів показуватись на очі владі. Вулицями бігали поодинокі тварини – причому це були не лише свійські, а й лісові звірі. Будинок, про який ішлося в записці, відшукали легко. Він, як і всі будинки в селі, виглядав занедбаним і обшарпаним. Андрій несміливо відчинив калитку і зайшов на подвір’я. За ним зайшли Адріана з Іолаєм, Мирось із Тонею та Сергій (інші залишились пильнувати біля машини). Вони про всяк випадок тримали напоготові зброю. А раптом це була пастка?

Андрій обережно прочинив вхідні двері і зазирнув у дім. Звідти війнуло ледь відчутним подихом життя. Щось нещодавно варилося на газовій плиті, і запах страви стояв у повітрі.

– Агов… – несміливо мовив Андрій. У відповідь він почув якийсь шурхіт. І за мить він побачив своїх батьків. Вони кинулися до нього з обіймами.

– Андрійку! Синку мій! – плакала Віра Михайлівна.

– Мамо! Тату! Рідні мої! Живі!

Кинулись обіймати бабусю з дідусем і Адріана та Мирось. Плакали всі. Плакали довго. Потім сіли на стільці та на диван і стали говорити.

– А ми як врятувалися від тих цунамі? – сказав Петро Павлович. – Ми поїхали до Лаври. А там печери. Вони ж ведуть під Дніпро. І там є широкі тунелі. Ось там і сиділи. Дуже довго сиділи. Аж поки хтось не сказав, що вода відступила, і все стихло, і можна вилізати. От люди почали вилізати. І так помалу наче стали жити – хто де. Будинки то поруйновані. Та й багато хто полетів на Фенікс. Місць для проживання повно порожніх було. А потім ця влада об’явилася. Захотіли все прибрати до рук. У нас в Україні поки ще не сильно взялися. А в Європі – там дуже суворо і швидко наводять свої порядки. Людей розстрілюють, як собак. Щоб усі інші боялися. Ох, діти…

– Дітки, а я супчику свіженького зварила. Давайте їсти. Заодно і ви нам усе розкажете, і ми вам, – запропонувала Віра Михайлівна. Усі заусміхалися. Але від супчику не відмовились.

– То ти, онучко, заміж встигла вийти? – Петро Павлович оцінююче подивився на Іолая. – Красивий, статний, як з обкладинки. Гарний вибір. А ще й з тобою сюди до нас вирушив – то вже багато про що свідчить. Цінуй його і бережи.

– Авжеж, берегтиму, дідусю, – усміхнулася Адріана і закохано подивилась на Іолая.

– Ні, це я берегтиму Адріану. Адже я чоловік – і це мій обов’язок, – заперечив Іолай.

– О, це правильно. Позиція справжнього чоловіка. А те, що ще й по-нашому говорити навчився, – то взагалі ціни тобі нема, онучку, – сказав Петро Павлович.