Глава 41. Пробуджені правдою

Андрій, не виходячи з Центру управління, знайшов Гніденка. Він попросив організувати трансляцію на головному майдані Вінниці для всіх переселенців і підключити інші міста і країни.

– Андрійку, що такого сталося? Чому такий масштаб? – поцікавився Аристарх Петрович.

– Не можу поки сказати. Самі все почуєте і побачите, – відповів Андрій. – Але повірте – воно того варте.

– Гм… Ти прямо заінтригував. Я не знаходитиму собі спокою. Буду лише ребус твій розшифровувати.

– Не намагайтеся. Все одно не вийде, – запевнив його Андрій. – Ви навіть собі не уявляєте.

Аристарх Петрович у задумі почухав потилицю.

Після того Іолай зв’язався з хранителями. Він домовився з ними про те, щоб вони прибули на трансляцію із доказами їхніх знань.

Іолай з Андрієм повернулися додому ще до полудня. Вони розповіли усім про розмову з Владом і що намірені робити.

– Іолайчику, ти впевнений, що варто це робити? – спитала Адріана, жалісливо піднявши брови.

– Більш ніж упевнений. Я відчуваю, як палає моє серце, – відповів він. – Ще донедавна я жив, як усі мої співвітчизники. Це було спокійне і щасливе життя. Я не уявляв, наскільки все може змінитися. Завдяки всього одній зустрічі.

Він з теплом подивився в очі Адріані. Підійшов ближче і узяв руками її за плечі:

– Я вдячний небесам, що ми з тобою зустрілися. Мій світ став таким широким і прекрасним. Скільки я всього не знав. І завдяки тобі – пізнав. І тепер я відчуваю, що маю взяти участь у нашій спільній великій справі. Що без цього мій світ не буде цілісним і досконалим. Ми маємо допомогти нашій спільній матері – нашій планеті. Ми маємо допомогти нашим братам і сестрам, які залишаються там у небезпеці.

В Адріани заблищали сльози на очах. Вона кивала:

– Так… Так, любий мій. Ти правий. Ми маємо донести правду і до них. Ми маємо покласти край цьому безкінечному пануванню брехні. Принаймні ми маємо спробувати це зробити.

– Ми всі. Всі разом – земляни, феніксяни, хранителі. Ми всі докладемо зусиль.

Іолай обійняв Адріану. Він міцно і чуттєво стискав її в обіймах. По обличчю Адріани котилися сльози: якась велика і могутня сила хвилею вкрила її, огорнувши душу глибоким підсвідомим розумінням – розумінням істини і смислів.

 За обідом усі мовчали. Кожен був занурений у думки. Наприкінці Тетяна не витримала:

– Андрійку, і все ж таки я проти… Мені страшно. Я боюся тих непоправних наслідків, які можуть чекати на нас після такого викриття.

– Всім страшно, моя люба, – сказав Андрій. – Але ми всі собі не пробачимо, якщо не спробуємо щось вдіяти. Там мої батьки. Вони в небезпеці.

– І ти хочеш летіти на Землю? – з острахом спитала Тетяна.

– Так, я мушу. Я мушу відшукати батьків. Я не знаю, скільки збереться охочих узяти участь у цій боротьбі. Але я буду серед перших.

На очі Тетяни набігли сльози:

– А я не знаю, чи зможу полетіти… Мені страшно. Навіть страшно побачити Землю після тієї катастрофи. Всі наші місця, які ми знали і любили… До всього ж там дуже небезпечно, наскільки я зрозуміла.

– Доню, ти залишайся з нами на Феніксі, – сказала Наталія Владиславівна. – Зі мною, з татом. Ми точно нікуди не полетимо.

– Так, – підтвердив Роман Захарович. – Вік уже не той, щоб з планети на планету туди-сюди мотатися.

– А я полечу, – сказав Мирось. – І Тоня теж. Ми не зможемо спокійно тут сидіти і чекати. Ти можеш розраховувати на нас, тату.

– Дякую, сину, – сказав Андрій, тепло поглянувши на Мирослава.

Тетяна зітхнула:

– Всі мене покидають…

– Матусю, це необхідно, – сказала Адріана. – Ми будемо дуже обережні. І обов’язково повернемося – чи щоб далі жити на Феніксі, чи щоб повернутися разом додому, на Землю.

– Треба збиратися. Трансляція за годину, – сказав Андрій.

На трансляцію зібралася майже вся Вінниця: люди були заінтриговані оголошенням про надзвичайно важливу інформацію, яка мала бути повідомлена. Хранителі прибули до міста завчасно. Їх зустріли Іолай та Адріана.

– Я дякую вам, – сказав Антиной. – Дякую, що повірили. І зібрали таку велику кількість людей. Вони мають знати правду.

Посеред площі була встановлена сцена. Люди рівномірно заповнили площу. На сцену вийшли Гніденко, Влад, Андрій, Іолай, Адріана і десять хранителів, які мали з собою невеликі орихалкові скрині.

Андрій хотів почати говорити, однак Влад жестом показав йому, що виступить першим.

– Дорогі друзі! – звернувся до народу Влад. – Всі ви знаєте мене, мою відданість справі переселенців. Ви знаєте, що я старався зробити так, аби кожному з вас було комфортно жити на цій планеті. Але тепер ви маєте дізнатися про те, що відбувалося за лаштунками, те, чого ви не бачили, не знали, не підозрювали. Хочу перед вами покаятися. Так, я багато чого приховував від вас усіх. Але робив це задля вашого спокою, задля мирного життя, задля бодай якогось більш-менш стабільного і щасливого майбутнього. Зараз вам розкажуть ту правду, яка вас шокує. Але я завчасно прошу мені пробачити. Дякую. Андрію, прошу.

Андрій увімкнув свій мікрофон:

– Друзі! Ми поселилися на Феніксі через дуже скрутні обставини. Ми долетіли сюди, політ був нелегким. Але ми змогли. І ми почали нове життя. Наше життя на цій планеті почало налагоджуватись. Ми почали створювати тут своєрідну Землю. Проте нещодавно наше життя сколихнула зустріч з корінними мешканцями цієї планети. Всі ви мали нагоду побачити їх і поспілкуватись. Один із них тепер тут з нами, – Андрій вказав на Іолая. Той вклонився. – Але нещодавно нам відкрилася дуже шокуюча правда про те, що ми з феніксянами маємо спільну ДНК. Наші вчені начебто не мали відповіді на питання, чому це так. Але чи сказали вони правду? А може, вони навмисно приховали правду, яка була незручна?

Народ почав гудіти. Хвиля здивування накрила площу.

– Моя дочка Адріана і феніксянин Іолай покохали одне одного. І саме завдяки їхнім почуттям і взаємодовірі почала відкриватися та правда, про яку ми всі не підозрювали. Завдяки тому, що вони – представники цивілізацій різних планет, саме їм довірили правду хранителі. І я хочу представити їх вам усім. Щоб ви почули все з їхніх вуст.