Глава 39. Зрадник

Іолай не знав, куди саме він має рухатись. Людей навколо було безліч. Прилад подавав знак, але не вказував напрямок. Іолай вирішив пройтися. Він пішов сам, аби не привертати до себе нічиєї уваги.

По мірі пересування майданчиком для святкування Іолай помітив, що прилад видає то сильніші, то слабші сигнали. Зрештою, походивши трохи, він зрозумів, що сигнал іде з боку будівлі Центру управління. Він наблизився туди. Людей з того боку було менше. Іолай вдивлявся в обличчя людей, які були поряд з будівлею. Але не міг зрозуміти, хто б це міг бути.

Іолай шукав того, на кого реагує прилад, і не знаходив. Він став ходити колами. Відтак вирішив трохи відійти вбік – подалі від людей. Ставши збоку, він якось по-іншому почув прилад. І зрозумів, що він став ще краще звучати, коли Іолай відійшов у бік – до заднього двору.

 Він тихо підкрадався і почув чиїсь голоси неподалік, що долинали з-за рогу будівлі. Прилад видав інший звук і замовк. Іолай зрозумів, що це саме ті люди. Чоловік тихо підійшов до рогу будівлі і злегка визирнув. Він побачив Влада і чоловіка зростом понад два метри – вочевидь, це був корінний житель Фенікса. Вони говорили мовою феніксян. Іолай принишк і став дослухатися до розмови.

– Про що ти взагалі говориш? – сварився Влад. – Це твоя вина.

Іолай дістав смартфон і ввімкнув запис відео.

– Та ні, я ж пояснюю тобі: якби не кавкалос, що пробурив той тунель, вона б нізащо не втекла. У тій печері не було жодного ходу. А двері щільно зачинялися, – з образою відповідав феніксянин.

– Невже ти не знав, що там водяться кавкалоси? Ви ж самі облаштовували цю печеру, невже при будівництві не поцікавились? – гнівно спитав Влад.

– Я не знаю… – понуро відповів чоловік.

– Та ви мали все перевірити! Ти, як головний, мав поцікавитись у своїх хлопців, які облаштовували цю печеру. Все треба було перевірити. Знайти іншу печеру, в іншому місці. Вам потрібно було всього місяць-півтора протриматись, поки той недолугий Іолай поїхав би геть з Вінниці. А я врятував би Адріану і став би героєм для неї. Але ти зробив усе халтурно. Тепер я не можу тобі довіряти. І візьму замість тебе Есхіла на наступне завдання.

– Але, шефе! Я ж із тобою з самого початку, – з образою заперечив феніксянин. – Ти не можеш так зі мною! Ти ж знаєш мою відданість і професійність.

Влад глибоко зітхнув:

– Ти також будеш у команді. Але тепер керуватиме Есхіл. Зрозумій, цього разу не може бути помилки. Адріану з Іолаєм треба розлучити назавжди. І зробити це дуже чисто.

– Я цього разу не підведу.

Влад хитав головою:

– Ні, не проси мене. Це моє остаточне рішення. Бувай, мені вже час, – Влад пішов. А феніксянин понуро присів на лавку, що була поряд з будівлею. Він схилив голову і зажурено сидів.

Іолай тихенько пішов у напрямку святкового майданчика. Він був схвильований. Того, що він почув і встиг записати на відео, було достатньо, щоб розповісти усім про Владову зраду і підступність. Але він не хотів псувати свято Аристарху Петровичу і Марії Іванівні. Тому не став на загал розповідати цього.

Ввечері, коли всі повернулися додому, Іолай попросив усіх Литвиненків зібратися у вітальні.

– Ми вам не говорили, але в пошуках Адріани нам допомагали, – почав Іолай, стоячи посеред вітальні. – Ми не хотіли розповідати, бо не впевнені були, чи настав час вам про це дізнатися.

Адріана схвильовано дивилась на Іолая:

– Ти впевнений, що можна зараз про це говорити?

Іолай кивнув головою:

– Так, настав час. І зараз ти дізнаєшся, чому. Так ось. Ми з Адріаною ще до її викрадення познайомилися з незвичайними жителями нашої планети, яких ми вважали диваками, бо ті завжди жили відлюдно у горах і не приймали наш устрій життя – я маю на увазі устрій життя наших міст, таких як Геополіс. Але виявилось, що ці диваки є насправді людьми, які знають правду. Вони розповіли, що нас увесь час обманювали і змушували жити за тими правилами, які не давали нашому розуму розвиватись. Наш народ втратив пам’ять про своє походження. І ось ці відлюдники – це та невелика частина нашого народу, яка не втратила пам'ять і зв'язок з минулим. Це хранителі справжніх знань і розвинених давніх технологій. Вони розказали нам з Адріаною правду і надали докази.

Іолай детально розповів про все, що вони бачили у хранителів і що їм пояснили про спільне із землянами ДНК.

– Це неймовірно, – хитав головою Мирослав.

– Складно повірити, – погодився Андрій.

– То ви теж родом із Землі? – сплеснула руками Наталія Владиславівна.

– Виявляється, так, – сказала Адріана. – І стає зрозумілим, чому в такому великому космосі на двох планетах, що на такій величезній відстані одна від одної, живуть такі самі люди, у яких навіть в архітектурі багато спільного.

– Це так дивно, – мовила Наталія Владиславівна. – Складно усвідомити.

– Ще буде час, – усміхнулась Адріана. – Ми з Іолаєм уже звикли до цієї правди, відколи її дізналися.

– І ось саме до хранителів я у відчаї звернувся, коли Адріана зникла, – продовжив Іолай. – Вони мають прилади, які можуть за квантовим слідом людини знаходити її. Так вони знайшли Адріану, коли вона блукала сама у горах. Також хранитель дам мені прилад, щоб я знайшов викрадачів Адріани.

– Та ну! – не вірив Мирось.

Іолай дістав пристрій і дав йому подивитися. Далі пристрій пішов по колу – усі розглядали його.

– Цей прилад сьогодні запрацював, до цього він мовчав. Саме під час свята. Я пішов за сигналом, і він вивів мене до викрадачів.

Усі, затамувавши подих, дивилися на Іолая.

– І хто це? – спитала Адріана ледь чутно.

Іолай зітхнув:

– Це Влад зі своїми помічниками.

– Що? – не вірила Адріана. – Мої викрадачі були із феніксян. Я чула мову, та й зріст високий…

Іолай дістав свій смартфон:

– Ось у мене є відео. Встиг записати розмову Влада зі своїм помічником.

Іолай ввімкнув відео.